ЗГЛИБЛЕННЯ ПРИТЧІ ПРО ВИНОГРАДНИК

 

Ми мо­же­мо са­мі зглиб­лю­ва­ти прит­чу про ви­но­град­ник, роб­ля­чи різ­ні по­рів­нян­ня, до­шу­кую­чись ін­шо­го сен­су, мож­ли­во, глиб­шо­го. На­прик­лад, пос­та­ва сер­ця ро­біт­ни­ків пер­шої го­ди­ни. Во­ни не ус­ві­дом­лю­ють, що бу­ти най­ня­ти­ми у пер­шу го­ди­ну – це вже ве­ли­кий дар, це оз­на­чає, що во­ни не бу­дуть че­ка­ти не­ві­до­мо скіль­ки ча­су – чи їх хтось най­ме. Очі­ку­ван­ня – це страх за­ли­ши­ти­ся ці­лий день без ро­бо­ти і не при­нес­ти до­до­му, до го­лод­них ді­тей ні ко­пій­ки. Очі­ку­ван­ня – це біль, це скор­бо­та, це стра­ж­дан­ня.

У глиб­шо­му сен­сі очі­ку­ван­ня чо­гось – це не­пев­ність і не­ви­зна­че­ність сво­го те­пе­ріш­ньо­го ста­ну, си­туа­ції сво­го сьо­го­ден­ня – де я зна­хо­джусь і що зі мною тра­пить­ся.

Отож, бу­ти най­ня­тим від­ра­зу – оз­на­чає спо­кій і пев­ність у май­бут­нє. Ма­ти мож­ли­вість пра­цю­ва­ти в спо­кою – це вже на­го­ро­да і дар.

Але спо­кій і пев­ність мо­жуть по­ро­ди­ти са­мо­впев­не­ність, гор­дість і за­ро­зу­мі­лість. Лю­ди­на пе­ре­стає дар від­різ­ня­ти від за­пла­ти, при­влас­нює со­бі дар як за­пла­ту, на­го­ро­ду. І то­му не має за що дя­ку­ва­ти да­те­лю да­ру, то­му що во­на сво­ї­ми зу­сил­ля­ми це за­ро­би­ла, це їй на­ле­жить по пра­ву. Це по­ро­джує пос­та­ву сер­ця блуд­но­го си­на – я не син, а най­мит.

І са­ме та­кою бу­ла пос­та­ва всьо­го єв­рей­сь­ко­го на­ро­ду – ми най­ми­ти, які сво­єю пра­цею, зу­сил­лям і за­слу­га­ми вже за­слу­жи­ли мож­ли­вість увій­ти в Цар­ст­во Не­бес­не, і ввій­ти єди­ни­ми, то­му що всі за­ли­ши­лись да­ле­ко по­за­ду – «нас не до­го­нят».

І са­ме та­ка пос­та­ва чи­нить хри­сти­ян за­ро­зу­мі­ли­ми – зби­ран­ня за­слуг пе­ред Бо­гом, щоб от­ри­ма­ти Цар­ст­во Бо­же як за­слу­же­ну за­пла­ту, а не як не­за­слу­же­ний дар.

По­рів­няй­мо прит­чу про ви­но­град­ник з прит­чею про ми­та­ря і фа­ри­сея.

Лк. 18, 10-14: „10 Два чо­ло­ві­ки до хра­му ввійш­ли по­мо­ли­тись, один фа­ри­сей, а дру­гий був мит­ник. 11 Фа­ри­сей, став­ши, так мо­лив­ся про се­бе: Дя­кую, Бо­же, То­бі, що я не та­кий, як ін­ші лю­ди: здир­щи­ки, не­пра­вед­ні, пе­ре­люб­ні, або як цей мит­ник. 12 Я по­щу два ра­зи на тиж­день, даю де­ся­ти­ну з усьо­го, що тіль­ки над­баю! 13 А мит­ник зда­ле­ка сто­яв, та й очей на­віть зве­сти до не­ба не смів, але бив се­бе в гру­ди й ка­зав: Бо­же, будь ми­ло­сти­вий до ме­не гріш­но­го!... 14 Го­во­рю вам, що цей по­вер­нув­ся до до­му сво­го більш ви­прав­да­ний, аніж той. Бо ко­жен, хто під­но­сить­ся, бу­де по­ни­же­ний, хто ж по­ни­жа­є­ть­ся, той під­не­се­ть­ся.

Що спіль­не і що від­мін­не у цих прит­чах?

Спіль­ним є на­рі­кан­ня ро­біт­ни­ків пер­шої го­ди­ни на гос­по­да­ря і зне­важ­ли­ве став­лен­ня ми­та­ря до фа­ри­сея, що по­ка­за­не ши­ро­ки­ми сі­ри­ми стріл­ка­ми.

Спіль­ною є пос­та­ва сер­ця ро­біт­ни­ків пер­шої го­ди­ни і фа­ри­сея – зло, яке міс­тить­ся у їх­ніх сер­цях.

Від­мін­ним є на­пря­мок стрі­лок. У ви­пад­ку ро­біт­ни­ків пер­шої го­ди­ни це зло на­прав­ле­не на гос­по­да­ря-Бо­га, у фа­ри­сея це зло на­прав­ле­не на ближ­ньо­го.

Мт. 20, 16: „Отак бу­дуть ос­тан­ні пер­ши­ми, а пер­ші ос­тан­ні­ми!.

Лк. 18, 14: „Бо ко­жен, хто під­но­сить­ся, бу­де по­ни­же­ний, хто ж по­ни­жа­є­ть­ся, той під­не­се­ть­ся.

Ці са­мі сло­ва Ісус звер­тає без­по­се­ред­ньо до сво­їх уч­нів.

Мт. 19, 30: „І ба­га­то-хто з пер­ших ос­тан­ні­ми ста­нуть, а ос­тан­ні пер­ши­ми”.

Який на­слі­док та­кої пос­та­ви сер­ця?

Іди – це погроза для робітників першої години, небезпека втратити Царство Небесне, у підтексті можемо почути: іди й не приходь більше, не хочу тебе більше бачити.

14 λε ́ γω υ ̔μι ͂ν , κατε ́ βη ο τος δεδικαιωμε ́ νος ει ̓ς το ̀ ν ο κον αυ ̓του ͂παρ ᾿ε ̓κει ͂νος· Го­во­рю вам, що цей по­вер­нув­ся до до­му сво­го більш ви­прав­да­ний, аніж той. Пе­ре­клад не­точ­ний. Бу­к­валь­ний пе­ре­клад: Го­во­рю вам, що цей по­вер­нув­ся до до­му сво­го ви­прав­да­ний, всу­пе­реч там­то­му (на від­мі­ну від там­то­го).

Тобто, митар вийшов виправданий, а фарисей вийшов невиправданий – втрата Царства Небесного.

Прит­ча про ми­та­ря і фа­ри­сея у гли­бо­ко­му смис­лі по­ка­зує по­діл, який іс­нує між людь­ми на всіх рів­нях: ре­лі­гій­но­му, ра­со­во­му, мов­но­му, куль­тур­но­му, по­лі­тич­но­му, со­ці­аль­но­му то­що. Не­спри­йнят­тя будь-якої від­мін­но­сті, будь-якої інак­шо­сті – це вже по­діл, не­до­ві­ра, від­чу­жен­ня, зне­ва­га, не­на­висть, на­сил­ля.

Пос­та­рай­мо­ся ввій­ти в свою си­туа­цію – ук­ра­їн­ців ІІІ-ого ти­ся­чо­літ­тя. Увій­ти в гли­би­ну сво­го сер­ця, в най­тем­ні­ші за­ка­мар­ки сво­єї під­сві­до­мо­сті та ви­тяг­ну­ти й по­ба­чи­ти тем­ну сто­ро­ну сво­єї ду­ші.

Пос­та­рай­мо­ся по­ба­чи­ти свою ві­ру в Бо­га, своє хри­сти­ян­ст­во. Які ми є на­справ­ді?

 

 

Рис.  6. РОБІТНИКИ ПЕРШОЇ ГОДИНИ І ФАРИСЕЙ

 

Чи прак­ти­ку­ван­ня хри­сти­ян­ст­ва чи­нить нас до­б­рі­ши­ми, ми­ло­серд­ні­ши­ми, жер­тов­ні­ши­ми, чи, на­впа­ки, – роз­ви­ває в нас фа­ри­сей­ську пос­та­ву: дя­кую То­бі, Бо­же, що я не та­кий, як зло­дії, бан­ди­ти, по­лі­ти­ки та де­пу­та­ти.

Лк. 12, 1: „... сте­ре­жіть­ся роз­чи­ни фа­ри­сей­ської, що є ли­це­мір­ст­во!”

Чи на­ше став­лен­ня до лю­дей, які не жи­вуть хри­сти­ян­ською ети­кою, не та­ке са­ме,  як став­лен­ня ро­біт­ни­ків пер­шої го­ди­ни до ро­біт­ни­ків ос­тан­ньої? Чи це став­лен­ня – це праг­нен­ня спра­вед­ли­во­сті, чи за­здрість – ми хо­че­мо жи­ти так, як во­ни жи­вуть, ма­ти те, що во­ни ма­ють? Хо­че­мо слу­жи­ти Бо­го­ві й вод­но­час ма­ти ма­мо­ну, що, по су­ті не­мож­ли­во.

Мт. 6, 24: „Ні­хто двом па­нам слу­жи­ти не мо­же, бо або од­но­го зне­на­ви­дить, а дру­го­го бу­де лю­би­ти, або бу­де три­ма­тись од­но­го, а дру­го­го зне­хтує. Не мо­же­те Бо­го­ві слу­жи­ти й ма­мо­ні.

Прит­ча про ви­но­град­ник – це об’явлення Бо­га, Бо­жо­го Цар­ст­ва на зем­лі. Це об’явлення роз’єднує лю­дей. Чо­му? То­му що Бо­же Цар­ст­во – це Цар­ст­во лю­бо­ві та ми­ло­сер­дя. Але до та­ко­го Цар­ст­ва тре­ба до­ро­сти ду­хов­но. Для тих, хто не до­ріс, Цар­ст­во лю­бо­ві бу­де Цар­ст­вом не­спра­вед­ли­во­сті та зла – і це наш ак­ту­аль­ний стан.

По­рів­няй­мо прит­чу про ви­но­град­ний з прит­чею про блуд­но­го си­на. У пер­шій прит­чі Бог об’являє своє ми­ло­сер­дя, але не ви­ма­гає від ін­ших бу­ти ми­ло­серд­ни­ми. Ро­біт­ни­ки пер­шої го­ди­ни мо­жуть при­йня­ти Бо­же об’явлення або від­ки­ну­ти. Але Бог не ви­ма­гає від них ді­ли­ти­ся з ін­ши­ми сво­їм май­ном.

У дру­гій прит­чі вже інак­ше. Блуд­ний син по­вер­та­є­ть­ся до бать­ків­сь­ко­го до­му, але все май­но на­ле­жить уже стар­шо­му бра­то­ві. Бать­ко, даю­чи щось мо­лод­шо­му си­но­ві, від­би­рає це в стар­шо­го, не пи­таю­чи зго­ди. От­же, об’явлення Бо­га в цьо­му ви­пад­ку ра­ди­каль­не: бу­ти ми­ло­серд­ни­ми – це обов’язок.

Лк. 6, 36: „Будь­те ж ми­ло­серд­ні, як і Отець ваш ми­ло­серд­ний!”

Ми мо­ли­мось кож­но­го дня: „Не­хай при­йде Цар­ст­во Твоє, не­хай бу­де во­ля Твоя”, але по су­ті мо­ли­мось: „Не­хай при­йде Цар­ст­во Твоє, але та­ке, яке я хо­чу, тоб­то, Цар­ст­во моє, не­хай бу­де во­ля Твоя, але та­ка, як я хо­чу, тоб­то во­ля моя”.