ПОСТАВА СЕРЦЯ В LECTIO DIVINA

 

Мт. 6, 22-23: „22 Око то сві­тиль­ник для ті­ла. Тож як око твоє бу­де здо­ро­ве, то й усе ті­ло твоє бу­де світ­ле. 23 А ко­ли б твоє око ли­хе бу­ло, то й усе ті­ло твоє бу­де тем­не. Отож, ко­ли світ­ло, що в то­бі, є тем­ря­ва, то яка ж то ве­ли­ка та тем­ря­ва!

Ісус не за­пи­тує книж­ни­ка, чи він знає до­б­ре зміст Пра­ва. Го­во­ря­чи об­раз­но, не за­пи­тує – яка в те­бе ос­ві­та, які нав­чаль­ні за­кла­ди ти за­кін­чив, які от­ри­мав ди­пло­ми та нау­ко­ві сту­пе­ні? Він йо­го пи­тає: яка роль Свя­то­го Пись­ма в твоє­му осо­би­сто­му жит­ті, як Свя­те Пись­мо впли­ває на твоє жит­тя, як во­но те­бе змі­нює?

Що сьо­го­дні на це за­пи­тан­ня мо­же від­по­ві­сти не тіль­ки пе­ре­січ­ний хри­стия­нин, а на­віть чер­нець чи чер­ни­ця, свя­ще­ник або бо­го­слов? Ба­ла­ка­ти бу­дуть ба­га­то, але все це бу­дуть по­рож­ні ба­лач­ки.

Вих. 3, 4-5: „4 І по­ба­чив Гос­подь, що він зі­йшов по­ди­ви­ти­ся. І клик­нув до ньо­го Бог з-по­се­ред ті­єї тер­ни­ни і ска­зав: Мой­сею, Мой­сею! А той від­ка­зав: Ось я! 5 І ска­зав Він: Не збли­жай­ся сю­ди! Здій­ми взут­тя своє з ніг сво­їх, бо те міс­це, на яко­му сто­їш ти, зем­ля це свя­та!”

Здій­ми взут­тя своє з ніг сво­їх, бо те міс­це, на яко­му сто­їш ти, зем­ля це свя­та!

Зга­дай­мо грі­хо­па­дін­ня по Орі­ге­ну: по­чат­ко­вий стан ство­рін­ня – без­ті­лес­ні ду­ші в не­ма­те­рі­аль­но­му сві­ті. Ан­ге­ли – ті, що згрі­ши­ли ма­ло і то­му за­ли­ши­лись у не­ма­те­рі­аль­но­му сві­ті. Де­мо­ни – ті, що згрі­ши­ли най­біль­ше і то­му пот­ра­пи­ли у під­зем­ний світ. Лю­ди – ті, які згрі­ши­ли се­ред­ньо і то­му пот­ра­пи­ли у про­між­ний, зем­ний світ.

Отож, усе, що свя­те, без­гріш­не, бо­же­ст­вен­не пе­ре­бу­ває у не­бес­но­му сві­ті. Зем­ля – це міс­це пе­ре­бу­ван­ня гріш­но­го. Бо­га тут не­ма.

Зем­ля це свя­та. Це важ­ли­вий мо­мент в іс­то­рії люд­ст­ва. Це час і міс­це, ко­ли Бог схо­дить на зем­лю. Лю­ди­на по­вин­на при­го­ту­ва­тись до зу­ст­рі­чі з Бо­гом. Звід­си по­хо­дять усі ри­туа­ли очи­щен­ня в усіх ре­лі­гі­ях.

Це са­ме і зі Свя­тим Пись­мом. Свя­те Пись­мо – це свя­та зем­ля, міс­це зу­ст­рі­чі з Бо­гом. Лю­ди­на по­вин­на при­го­ту­ва­тись до ці­єї зу­ст­рі­чі, очи­сти­ти свої по­мис­ли та дум­ки. Ус­ві­до­ми­ти, що тор­ка­є­ть­ся свя­щен­но­го.

Пс. 51, 10: „Сер­це чис­те ство­ри ме­ні, Бо­же, і три­ва­ло­го ду­ха в моє­му нут­рі від­но­ви”.

Крім трьох зви­чай­них чер­не­чих обі­тів бе­не­дик­ти­ни скла­да­ють ще чет­вер­тий обіт: sta­bili­tas – ста­біль­ність, ви­три­ва­лість. Цей обіт сво­їм ко­рін­ням ся­гає в єван­гель­ську чес­но­ту тер­пе­ли­во­сті.

Лк. 21, 19: „Тер­пе­ли­ві­стю ( υ ̔πομονη ͂ͅ) ва­шою ду­ші свої ви здо­бу­де­те”.

Та­ку пос­та­ву по­вин­но ма­ти люд­ське сер­це для то­го, щоб у ньо­му Бо­же сло­во да­ло плід.

Лк. 8, 15: „15 А те, що на до­б­рій зем­лі, це оті, хто як сло­во по­чує, бе­ре­же йо­го в щи­ро­му й доб­ро­му сер­ці, і плід при­но­сять во­ни в тер­пе­ли­во­сті (υ ̔πομονη ͂ͅ)” .

На­ступ­ний текст Свя­то­го Пись­ма – це за­охо­чен­ня ап. Пав­ла до LEC­TIO DI­VINA і до пос­та­ви, яку лю­ди­на по­вин­на при­йня­ти при чи­тан­ні Свя­то­го Пись­ма.

Рм. 15, 4: „А все, що дав­ні­ше на­пи­са­не, на­пи­са­не нам на нау­ку, щоб тер­пін­ням (υ ̔πομονη ͂ς) і по­ті­хою (παρακλήσεως ) з Пи­сан­ня ми ма­ли на­дію”.

По­рів­няй­мо тер­пін­ня і по­ті­ху ап. Пав­ла з при­гні­чен­ням (desol­a­ción) і вті­хою (con­sol­a­ción) св. Іг­на­тія Ло­йо­ли:

Пра­ви­ло1 . Лю­дям, які з од­но­го смерт­но­го грі­ха впа­да­ють у дру­гий, злий дух про­по­нує яв­ну при­єм­ність, збу­джую­чи уя­ву чут­тє­вим за­до­во­лен­ням – щоб ут­ри­му­ва­ти і по­глиб­лю­ва­ти їх­ні ва­ди і грі­хи. До­б­рий дух діє про­ти­леж­ним спо­со­бом: тер­зає со­вість і збу­джує ро­зум.

Пра­ви­ло 2. У від­но­шен­ні до лю­дей, які на­по­лег­ли­во очи­ща­ю­ть­ся зі сво­їх грі­хів і в слу­жін­ні Бо­го­ві йдуть від доб­ро­го до кра­що­го, ду­хи ді­ють про­ти­леж­ним спо­со­бом: злий дух му­чить, за­сму­чує, ство­рює пе­ре­шко­ди і збу­джує ро­зум фаль­ши­ви­ми мо­ти­ва­ми – щоб ду­ша не про­су­ва­ла­ся впе­ред; до­б­рий дух дає від­ва­гу, си­лу, вті­ху, сльо­зи, на­тхнен­ня і спо­кій, по­лег­шує все і усу­ває пе­ре­шко­ди – щоб ду­ша зро­ста­ла у до­б­рих вчин­ках.

Пра­ви­ло 3. Про ду­хов­ну вті­ху. Вті­ха – внут­ріш­ній по­рух, що за­па­лює ду­шу лю­бов’ю до сво­го Твор­ця і Гос­по­да; внас­лі­док чо­го во­на мо­же лю­би­ти все ство­ре­не ли­ше з ог­ля­ду на Твор­ця, а не на доб­ро, яким є тво­рін­ня. Та­ким по­ру­хом мо­жуть бу­ти сльо­зи, ви­кли­ка­ні жа­лем за скоє­ні грі­хи, або спів­пе­ре­жит­тям стра­стей Ісу­са Хри­ста, або ще чи­мось ін­шим, які за­па­лю­ють ду­шу лю­бов’ю до Гос­по­да. Вті­ха – збіль­шен­ня на­дії, ві­ри, лю­бо­ві та внут­ріш­ньої ра­до­сті, які спря­мо­ву­ють ду­шу до шля­хет­них праг­нень та слу­жать її спа­сін­ню, да­ють мир ду­ші і за­спо­ко­єн­ня ду­ху в Гос­по­ді.

Пра­ви­ло 4. Про ду­хов­не при­гні­чен­ня. При­гні­чен­ня – про­ти­леж­ність уті­хи. За­па­мо­ро­чен­ня і тер­зан­ня ду­ші, тя­жін­ня до ни­зьких і зем­них ре­чей, не­спо­кій, спри­чи­не­ний різ­ни­ми по­ру­ха­ми і спо­ку­са­ми, пос­лаб­лен­ня ві­ри, без­на­дія, брак лю­бо­ві, лі­нив­ст­во, лі­те­п­лість, сму­ток, бо­го­за­ли­ше­ність. Дум­ки, по­ро­дже­ні вті­хою, є про­ти­леж­ни­ми дум­кам, по­ро­дже­ним при­гні­чен­ням.

Пра­ви­ло 5. Під час при­гні­чен­ня не мож­на змі­ню­ва­ти пос­та­нов, при­йня­тих на­пе­ре­дод­ні або під час по­пе­ред­ньої уті­хи, але при­три­му­ва­тись їх твер­до і рі­шу­че. То­му що під час уті­хи на­шим ке­рів­ни­ком і по­рад­ни­ком є Бог, а під час при­гні­чен­ня – дия­вол, який на­ма­га­є­ть­ся зве­сти нас на ма­нів­ці.

Пра­ви­ло 6. Не­об­хід­но опи­ра­ти­ся при­гні­чен­ню, при­ді­ляю­чи біль­ше ува­ги і ча­су мо­лит­ві, іс­пи­ту со­віс­ті та по­ку­ті.

Пра­ви­ло 7. При­гні­чен­ня – бо­го­за­ли­ше­ність, ви­про­бу­ван­ня спро­мож­но­сті чи­ни­ти опір внут­ріш­нім по­ру­хам і спо­ку­сам дия­во­ла при­род­ни­ми люд­сь­ки­ми си­ла­ми. Бог по­збав­ляє ду­шу за­па­лу, га­ря­чої лю­бо­ві й ве­ли­кої бла­го­да­ті, але за­ли­шає бла­го­дать, дос­тат­ню для віч­но­го спа­сін­ня. Отож, Бо­жа бла­го­дать і до­по­мо­га за­ли­ша­є­ть­ся зав­жди, тіль­ки не зав­жди від­чу­ва­є­ть­ся.

Пра­ви­ло 8. Під час при­гні­чен­ня не­об­хід­но три­ва­ти в тер­пе­ли­во­сті, яка є про­ти­леж­ні­стю ак­ту­аль­них ути­сків, і ду­ма­ти про вті­ху, що на­бли­жа­є­ть­ся, – як бу­ло ска­за­но в шос­то­му пра­ви­лі.

Пра­ви­ло 9. Іс­ну­ють три ос­нов­ні при­чи­ни ду­хов­но­го при­гні­чен­ня.

Пер­ша . Бай­ду­жість, лі­нив­ст­во та не­дба­лість у ви­ко­нан­ні ду­хов­них вправ. На­ші про­ви­ни по­збав­ля­ють нас ду­хов­ної вті­хи.

Дру­га . Бог ви­про­бо­вує на­шу слаб­кість – на­скіль­ки ми спро­мож­ні про­су­ва­ти­ся впе­ред без ду­хов­ної вті­хи та бла­го­да­ті.

Тре­тя . При­гні­чен­ня до­по­ма­гає зро­зу­мі­ти та ус­ві­до­ми­ти, що вті­ха – дар Бо­га, а не ре­зуль­тат на­ших за­слуг і зу­силь, – що по­вин­но чи­ни­ти нас по­кір­ни­ми.

Пра­ви­ло 10. У ста­ні вті­хи не­об­хід­но на­ко­пи­чу­ва­ти си­ли та ду­ма­ти про при­гні­чен­ня, яке при­йде.

Пра­ви­ло 11. У ста­ні вті­хи не­об­хід­но впо­ко­рю­ва­тись, роз­мір­ко­вую­чи про те, які ми слаб­кі у ста­ні при­гні­чен­ня – ко­ли по­збав­ле­ні бла­го­да­ті та вті­хи. У ста­ні при­гні­чен­ня не­об­хід­но ус­ві­дом­лю­ва­ти, що ми чер­пає­мо си­лу від Гос­по­да і має­мо бла­го­дать, дос­тат­ню, щоб опер­ти­ся дия­во­ло­ві.

Пра­ви­ло 12. Дия­вол по­во­дить­ся як жін­ка, що пе­ред силь­ним стає слаб­кою, боя­гуз­ли­вою і вті­кає, а пе­ред слаб­ким стає силь­ною, роз­гні­ва­ною, мсти­вою і злоб­ною.

Пра­ви­ло 13. Дия­вол по­во­дить­ся як спо­кус­ник, що хо­че за­ли­ша­ти­ся не­роз­пі­зна­ним і, спо­ку­шаю­чи донь­ку ша­нов­но­го бать­ка або дру­жи­ну доб­ро­го чо­ло­ві­ка, праг­не, щоб йо­го сло­ва та на­мов­лян­ня за­ли­ша­лись у та­єм­ни­ці; і він ду­же не­вдо­во­ле­ний, як­що донь­ка бать­ко­ві чи дру­жи­на чо­ло­ві­ко­ві ви­яв­ляє йо­го оман­ли­ві сло­ва й об­луд­ні на­мі­ри, бо ро­зу­міє, що вже не змо­же їх зве­сти. Так са­мо дия­вол не­вдо­во­ле­ний, як­що лю­ди­на від­кри­ває пе­ред до­свід­че­ним спо­від­ни­ком чи лю­ди­ною, що має до­свід у ду­хов­них спра­вах, свої ду­хов­ні пе­ре­жи­ван­ня та дум­ки.

Пра­ви­ло 14. Дия­вол по­во­дить­ся як пол­ко­во­дець, що хо­че за­хо­пи­ти фор­те­цю. Вив­чив­ши си­ли за­хис­ни­ків і план фор­те­ці, ата­кує її най­слаб­ше міс­це. Так са­мо дия­вол вив­чає усі на­ші бо­го­слов­ські, кар­ди­наль­ні та мо­раль­ні чес­но­ти і ата­кує най­слаб­ше міс­це” [314-327 ДВ [1]].

Пра­ви­ла ду­хов­но­го роз­пі­зна­ван­ня св. Іг­на­тія Ло­йо­ли сто­су­ю­ть­ся всьо­го ду­хов­но­го жит­тя лю­ди­ни, і їх мож­на за­сто­су­ва­ти до пос­та­ви люд­сь­ко­го сер­ця що­до Свя­то­го Пись­ма. Во­ни мо­жуть ста­ти клю­чем і до­ро­го­вка­зом під час на­ших внут­ріш­ніх пе­ре­жи­вань у LEC­TIO DI­VINA. Роз­світ­лю­ва­ти на­ші зне­охо­чен­ня що­до чи­тан­ня Св. Пись­ма і роз­ду­му­ван­ня над ним, за­охо­чу­ва­ти нас до тер­пе­ли­вої, рев­ної і пос­тій­ної мо­лит­ви зі Св. Пись­мом у ру­ках.

 
    

[1] ДВ – Духовні Вправи св. Ігнатія Лойоли.