LECTIO DIVINA І ЕПІСТЕМОЛОГІЯ (ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ)

 

У всій своїй духовній діяльності, у тому всьому, що я називаю умовою молитвою, мене найбільше цікавлять дві речі.

Перша річ – це так званий синергізм, тобто співвідношення між Божою благодаттю і моїм особистим зусиллям: що я отримав як дар від Бога, і чого добився власними зусиллями?

Друга річ – мої власні духовні спроможності: що таке духовне пізнання взагалі? Що складається на мої духовні пізнання: інтуїція, інтелект, почуття, уява, фантазія, свідомість, підсвідомість і надсвідомість тощо?

Я шукаю відповіді на ці запитання в різних системах духовності, техніках молитви, філософії та психології. Отож, теорія пізнання взагалі та структура мого індивідуального пізнання – ці речі мене дуже цікавлять. Відповіді, які я отримую, читаючи твори філософів і психологів, завжди неповні, фрагментарні. І ці відповіді – це водночас запитання для пошуку наступних відповідей. І так – без кінця.

„Пі­знан­ня по сво­їй су­ті є мо­раль­ним ак­том, під час яко­го від­сло­ню­є­ть­ся зв’язок між доб­ром і прав­дою. Прав­да, доб­ро та лю­бов взає­мо­про­ни­ка­ю­ть­ся, і тіль­ки в та­кій вза­єм­но­сті да­ють се­бе піз­на­ти.

По сво­їй су­ті кож­не пі­знан­ня є від­по­від­дю на прав­ду, що об’являється в об’єкті, який ми піз­нає­мо. Кож­не пі­знан­ня є слу­жін­ням прав­ді, й не по­вин­но праг­ну­ти за­хо­пи­ти чи ув’язнити в «по­нят­ті» (у под­вій­но­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва). Пі­знан­ня не є ха­пан­ням об’єкта та ви­ри­ван­ням у ньо­го йо­го прав­ди, по­не­во­лен­ням де­фі­ні­ці­єю, але під­дан­ням се­бе прав­ді ін­шо­го, який при­хо­дить до ме­не зі сво­єю прав­дою. Це не має ні­чо­го спіль­но­го з жа­дан­ням вла­ди. На­впа­ки, са­ме піз­наю­чий суб’єкт під­да­є­ть­ся прав­ді пі­зна­ва­но­го об’єкта й дає цій прав­ді  се­бе за­хо­пи­ти, а не стре­мить до влас­них ін­те­ре­сів. У пі­зна­валь­ній мо­де­лі Баль­та­за­ра до­мі­нує не піз­наю­чий суб’єкт, а пі­зна­валь­ний об’єкт, який «на­па­дає» на суб’єкта і зму­шує йо­го зай­ня­ти­ся об’єктом. На­пад ха­рак­те­ри­зу­є­ть­ся гвал­тов­ні­стю, а суб’єкт зму­ше­ний за­йма­тись об’єктом. І ли­ше піз­ні­ше суб’єкт мо­же доб­ро­віль­но при­йня­ти про­цес, що роз­по­чав­ся без йо­го во­лі. У та­кий спо­сіб суб’єкт по­чи­нає слу­жи­ти прав­ді  ще до то­го, як ус­ві­до­мить, що є суб’єктом. Мі­рою ус­ві­дом­лен­ня се­бе са­мо­го є па­ра­док­саль­не за­бут­тя про се­бе са­мо­го. Об’єкт не є спро­мож­ним зму­си­ти суб’єкта до від­кри­то­сті. Акт во­лі суб’єкта від­чи­няє йо­го й до­зво­ляє збе­рі­га­ти рів­но­ва­гу між ним і об’єктом [1].

 
    

[1] Piotrowski E . Hans Urs von Balthasar . – Kraków: 2005. – S . 81-82.