Г) ВІА

 

Віа (D. Via) ок­рес­лює прит­чу як ес­те­тич­ний твір, як за­чи­не­ну в со­бі єд­ність і ці­лість, як ав­то­ном­ний твір – не за­леж­ний ні від ав­то­ра, ні від іс­то­рич­ної си­туа­ції, в якій він був на­пи­са­ний. Сенс тво­ру міс­тить­ся у са­мо­му тво­рі, в єд­но­сті фор­ми та змі­сту. Різ­но­ма­ніт­ні еле­мен­ти прит­чі в рам­ках сво­єї ок­рес­ле­ної струк­ту­ри, по­єд­ную­чись між со­бою пев­ним спо­со­бом, міс­тять якесь ро­зу­мін­ня ек­зи­стен­ції, яке по­вин­но бу­ти до­не­се­не до слу­ха­ча і чи­та­ча.

Ес­те­тич­на си­ла прит­чі при­тя­гує ува­гу не до роз­по­ві­да­ча, а до са­мої прит­чі та до ро­зу­мін­ня ек­зи­стен­ції, тоб­то, жит­тє­вої си­туа­ції то­го, хто слу­хає або чи­тає, і про­во­кує в ньо­му якісь змі­ни – рі­шен­ня та чи­ни.

От­же, ін­тер­пре­та­ція за­ле­жить ви­ключ­но від ре­ци­пі­єн­та, тоб­то, від нас з ва­ми – тих, хто чи­тає Свя­те Пись­мо. Біб­лей­ська ек­зе­ге­за, різ­ні ме­то­ди тлу­ма­чен­ня, шу­кан­ня ter­tium com­para­tionis чи мо­де­лей пе­ре­хре­щу­ван­ня – все це стає дру­го­ряд­ним і до­по­між­ним. Тлу­ма­чен­ня – су­то ін­ди­ві­ду­аль­не й осо­би­сте.

У по­пе­ред­ніх ме­то­дах тлу­ма­чен­ня по­чи­нає­мо від зро­зу­мін­ня іс­то­рич­ної си­туа­ції Ісу­са та єван­ге­лі­ста, і по­тім пе­ре­хо­ди­мо до са­мої прит­чі. Тоб­то, іс­то­рич­но-кри­тич­ний ана­ліз – ос­но­ва зро­зу­мін­ня прит­чі.

У цьо­му ме­то­ді по­чи­нає­мо від прит­чі як не­за­леж­ної ці­ло­сті і пе­ре­хо­ди­мо до но­во­го ро­зу­мін­ня са­мих се­бе.

Але це – од­на сто­ро­на тлу­ма­чен­ня прит­чі. Віа вка­зує ще ін­шу сто­ро­ну – хри­сто­ло­гіч­ну. Прит­чі да­ють нам дос­туп до са­мо­сві­до­мо­сті Ісу­са, бо Він не тіль­ки по­ка­зує в прит­чі кон­крет­ний шлях ви­хо­ду з кри­зи, в якій мо­же зна­хо­ди­тись слу­хач і чи­тач, а вка­зує та­кож на се­бе – на То­го, хто став на цей шлях. Отож, по­ка­зує се­бе як взі­рець для на­слі­ду­ван­ня. Та­ким чи­ном прит­ча стає еле­мен­том, який з’єднує лю­ди­ну, яка гли­бо­ко пе­ре­йма­є­ть­ся прит­чею, з осо­бою Ісу­са Хри­ста.

Рис.  4. БІБЛЕЙСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА

 

 

ФІЛОСОФСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА ҐАДАМЕРА

 

Ме­то­ди тлу­ма­чен­ня притч – це біб­лей­ська гер­ме­нев­ти­ка. По­рів­няй­мо ос­тан­ній ме­тод біб­лей­ської гер­ме­нев­ти­ки з фі­ло­соф­ською гер­ме­нев­ти­кою од­но­го з її твор­ців – Ган­са Ґе­ор­ґа Ґа­да­ме­ра. В стат­ті «Ес­те­ти­ка і гер­ме­нев­ти­ка» він пи­ше:

„За сво­їм пер­вин­ним ви­зна­чен­ням гер­ме­нев­ти­ка – це мис­тецтво по­яс­ню­ва­ти й по­ві­дом­ля­ти нам те, що ска­за­не ін­ши­ми й що на­дійш­ло до нас від по­пе­ред­ніх по­ко­лінь. Це по­яс­нен­ня від­бу­ва­є­ть­ся зав­дя­ки влас­ним зу­сил­лям ін­тер­пре­та­то­ра по ви­тлу­ма­чен­ню тих мо­мен­тів, які не без­по­се­ред­ньо зро­зу­мі­лі...

Справ­ді, між тво­ром і спос­те­рі­га­чем-су­час­ни­ком іс­нує аб­со­лют­на од­но­час­ність, яку – по­при ус­ві­дом­лен­ня чим­да­лі біль­шої іс­то­рич­ної роз’єднаності – ні­що не­спро­мож­не по­ру­ши­ти. Дійс­ність мис­те­цько­го тво­ру і йо­го ви­слов­лю­валь­на си­ла не мо­жуть об­ме­жу­ва­тись ли­ше пер­вин­ним іс­то­рич­ним вид­но­ко­лом, у ме­жах яко­го і спос­те­рі­гач, і ав­тор тво­ру справ­ді бу­ли су­час­ни­ка­ми. Зда­є­ть­ся, до вла­сти­во­стей тво­ру мис­тецтва слід рад­ше за­ра­ху­ва­ти йо­го здат­ність ма­ти влас­ну су­час­ність, вра­ху­ва­ти те, що та­кий твір ві­доб­ра­жає іс­ти­ну, яка жод­ним чи­ном не збі­га­є­ть­ся з тим, що влас­не, мав на ува­зі йо­го ду­хов­ний тво­рець. І чи вва­жа­ти­ме­мо ми твір не­ус­ві­дом­ле­ним тво­рін­ням ге­нія, чи роз­гля­да­ти­ме­мо йо­го як дже­ре­ло по­нят­тє­вої не­ви­черп­но­сті, ство­рю­ва­ної ре­ци­пі­єн­том, – що­ра­зу ес­те­тич­на сві­до­мість мо­же ствер­джу­ва­ти, що твір мис­тецтва дає ін­фор­ма­цію сам про се­бе...

Так, пос­тає на­віть за­пи­тан­ня: чи не в то­му й по­ля­гає особ­ли­ва ак­ту­аль­ність тво­ру мис­тецтва, щоб бу­ти від­кри­тим для не­злі­чен­ної кіль­ко­сті ін­те­ґра­цій­них про­це­сів? Хоч би як ав­тор тво­ру хо­тів, щоб су­час­на йо­му чи­та­цька ау­ди­то­рія що­ра­зу вва­жа­ла, що влас­не бут­тя цьо­го тво­ру са­ме те, що ав­тор хо­тів цим тво­ром ска­за­ти, твір ся­гає да­ле­ко за іс­то­рич­ні об­ме­жен­ня. У цьо­му сен­сі твір мис­тецтва має по­за­ча­со­ву ак­ту­аль­ність. Про­те це не оз­на­чає, що твір не слід ро­зу­мі­ти пев­ним чи­ном і що в ньо­му не мож­на від­най­ти іс­то­рич­ної ос­но­ви. Са­ме ця об­ста­ви­на уза­ко­нює те по­ло­жен­ня іс­то­рич­ної гер­ме­нев­ти­ки, що мис­те­цький твір, хоч би як об­ме­же­но він пос­та­вав в іс­то­рич­но­му ас­пек­ті і хоч би як пов­но про­ек­ту­вав­ся на ас­пект су­час­ний, не мо­же до­зво­ля­ти до­віль­ної ін­тер­пре­та­ції...

Адже те, що ми зве­мо мо­вою тво­ру мис­тецтва, за­ра­ди якої цей твір іс­нує і пе­ре­да­є­ть­ся, це мо­ва, яку ге­не­рує сам твір мис­тецтва, не­за­леж­но від то­го, чи має цей твір мов­ну ос­но­ву, чи ні. Твір мис­тецтва спо­ві­щає ре­ци­пі­єн­то­ві про де­що, – і не ли­ше так, як про це го­во­рить іс­то­ри­ко­ві іс­то­рич­ний до­ку­мент, – твір мис­тецтва го­во­рить про щось кож­но­му так, на­чеб­то він го­во­рить ок­ре­мо кож­но­му і на­чеб­то тіль­ки та­ке, що є од­но­час­ним і су­час­ним. То­му й пос­тає зав­дан­ня ус­ві­до­ми­ти сут­ність то­го, про що твір го­во­рить, і до­ве­сти її до сво­го ро­зу­мін­ня й до ро­зу­мін­ня ін­ших. Та­ким чи­ном, не-мов­ний твір мис­тецтва та­кож пот­ра­п­ляє в сфе­ру без­по­се­ред­ніх зав­дань гер­ме­нев­ти­ки. Йо­го слід ін­теґ­ру­ва­ти в са­мо­сві­до­мість кож­но­го ре­ци­пі­єн­та...

Гер­ме­нев­ти­ка бу­дує міст у про­сто­рі, що іс­нує між од­ним ду­хом та ін­шим і змен­шує від­чу­же­ність чу­жо­го ду­ху. Про­те змен­шен­ня від­чу­же­но­сті оз­на­чає не ли­ше іс­то­рич­ну ре­кон­ст­рук­цію сві­ту, в яко­му твір мис­тецтва от­ри­му­вав своє пер­вин­не зна­чен­ня й функ­цію. Та­ке ска­су­ван­ня оз­на­чає та­кож і спри­йнят­тя то­го, що нам спо­ві­ща­є­ть­ся. А цей про­цес – то зав­жди щось біль­ше, ніж по­да­ча й за­сво­єн­ня змі­сту. Твір, який щось ка­же нам, по­діб­ний до мов­ця, який ко­мусь про щось го­во­рить, і чу­жий для нас у то­му сен­сі, що ся­гає за ме­жі нас са­мих. Від­по­від­но, ро­зу­мін­ня по­вин­но здо­ла­ти под­вій­ну від­чу­же­ність, яка фак­тич­но од­на й та са­ма. Спра­ва сто­їть так са­мо, як і в будь-яко­му мов­лен­ні. Мов­лен­ня міс­тить не тіль­ки ін­фор­ма­цію: у кож­но­му ви­пад­ку мов­лен­ня – хтось ко­мусь щось ка­же. Ро­зу­мін­ня мов­лен­ня – це не ро­зу­мін­ня вті­ле­но­го в зву­ки змі­сту че­рез пое­тап­не осяг­нен­ня сло­вес­них зна­чень. Це ро­зу­мін­ня реа­лі­зу­є­ть­ся в рам­ках єд­но­сті су­ті ска­за­но­го, а ця суть зав­жди ся­гає за ме­жі ска­за­но­го...

Не мож­на зро­зу­мі­ти, не ба­жаю­чи зро­зу­мі­ти, тоб­то не ба­жаю­чи, щоб то­бі щось ска­за­ли. Про не­при­пус­ти­му ві­дір­ва­ність від ре­аль­но­сті свід­чи­ло б на­ма­ган­ня пе­ре­не­сти ре­ци­пі­єн­та в епо­ху ав­то­ра чи пер­вин­но­го чи­та­ча шля­хом ре­кон­ст­рук­ції всьо­го іс­то­рич­но­го об­рію – мов, тіль­ки по­тім ми роз­поч­не­мо спри­йма­ти суть ска­за­но­го. На­впа­ки, з са­мо­го по­чат­ку зу­сил­лям по ро­зу­мін­ню тво­ру ке­рує очі­ку­ван­ня змі­сту....

Твір мис­тецтва, який про щось по­ві­дом­ляє, влаш­то­вує оч­ну став­ку чи­та­ча з са­мим со­бою. Мож­на ска­за­ти, що твір мис­тецтва мо­вить про щось, і те, як про це по­ві­дом­ля­є­ть­ся, – пев­но­го ро­ду від­крит­тя, тоб­то під­нят­тя за­ві­си над чи­мось при­хо­ва­ним. На цьо­му за­сно­ву­є­ть­ся вра­же­ність. Та­ким «прав­ди­вим», та­ким «ре­аль­ним» бу­ває ли­ше мис­тецтво і біль­ше ні­чо­го із зна­но­го на­ми. Усе, що бу­ло ві­до­мим до­сі, знач­но не та­ке вар­тіс­не. Для ре­ци­пі­єн­та зро­зу­мі­ти мис­те­цький твір оз­на­чає не­ми­ну­че зу­ст­рі­ти­ся з са­мим со­бою. Про­те як зу­ст­річ із са­мим со­бою, як вта­єм­ни­чу­ва­ність, яка пе­ред­ба­чає ви­вер­шу­ва­ність над тим, що вже ві­до­ме, мис­те­цький до­свід – це до­свід у справж­ньо­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва і му­сить що­ра­зу розв’язувати зав­дан­ня, яке ста­вить до­свід вза­га­лі: ін­теґ­ру­ва­ти мис­тецтво в сис­те­му влас­но­го орі­єн­ту­ван­ня в сві­ті і в сис­те­му ро­зу­мін­ня са­мо­го се­бе. Са­ме це ви­тво­рює мо­ву мис­тецтва так, що во­на про­мов­ляє до ін­тим­но­го са­мо­ро­зу­мін­ня кож­но­го, і во­на ро­бить це що­ра­зу по-су­час­но­му й че­рез свою влас­ну су­час­ність...

Ро­зу­мін­ня не від­бу­ва­є­ть­ся, ко­ли ре­ци­пі­єнт ще зав­час­но на­ма­га­є­ть­ся вло­ви­ти суть то­го, що йо­му зби­ра­ю­ть­ся ска­за­ти, і вва­жає при цьо­му, що він цю суть знає.

Це най­біль­шою мі­рою сто­су­є­ть­ся мо­ви мис­тецтва. Зви­чай­но, в цьо­му ви­пад­ку до нас про­мов­ляє не­ми­тець. При­род­но, пев­ний ін­те­рес мо­же ви­кли­ка­ти те, що ж ми­тець зби­ра­є­ть­ся ска­за­ти на до­да­чу до то­го, про що він вже на­пи­сав у тво­рі або що він ка­же про це в ін­ших тво­рах. Але мо­ва мис­тецтва пе­ред­ба­чає над­ли­шок змі­сту, який міс­тить­ся в са­мо­му тво­рі. На цьо­му над­лиш­ку ґрун­ту­є­ть­ся не­ви­черп­ність тво­ру мис­тецтва, яка й ви­різ­няє цей твір із-по­між тих, що зо­рі­єн­то­ва­ні ли­ше на зміст. Із цьо­го ви­пли­ває, що при ро­зу­мін­ні тво­ру мис­тецтва не мож­на вдо­воль­ня­тись ли­ше ви­про­бу­ва­ним гер­ме­тич­ним пра­ви­лом, що об­ме­жує зав­дан­ня ро­зу­мін­ня (як це зав­дан­ня пос­тає в тек­сті) mensauctoris– за­ду­мом ав­то­ра.

Са­ме ко­ли при­йня­ти гер­ме­нев­тич­ну точ­ку зо­ру для роз­гля­ду мо­ви мис­тецтва, стає зро­зу­мі­лим, як ма­ло ва­жить дум­ка ав­то­ра ін­фор­ма­ції для ви­зна­чен­ня суб’єкта ро­зу­мін­ня. Та­ка за­са­да має прин­ци­по­ве зна­чен­ня і в цьо­му від­но­шен­ні ес­те­ти­ка стає важ­ли­вим еле­мен­том за­галь­ної гер­ме­нев­ти­ки...

Усе, що про­мов­ляє до нас як на­леж­не до ус­пад­ку­ван­ня – в най­шир­шо­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва, – ста­вить пе­ред на­ми зав­дан­ня зро­зу­мі­ти йо­го, і це ро­зу­мін­ня прин­ци­по­во не є від­тво­рен­ням у нас са­мих ду­мок ко­гось ін­шо­го...

Твір не тіль­ки го­во­рить кож­но­му з нас уже ві­до­ме: «Це ти», про­го­ло­шую­чи це се­ред ра­діс­но­го й кош­мар­но­го жа­ху вод­но­час. Він ще й ка­же нам: «Ти по­ви­нен змі­ни­ти своє жит­тя»” [1].



[1] Ганс-Ґеорґ Ґадамер. Герменевтика і поетика. – Київ: 2001.

Рис.  5. ФІЛОСОФСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА ҐАДАМЕРА