А) ЮЛІХЕР

 

Юліхер (A. Jülicher) роз­різ­няє в прит­чі два сен­си: сенс, який на­да­вав їй Ісус, і сенс, який на­дав їй єван­ге­ліст. Для єван­ге­лі­ста прит­ча бу­ла не­яс­ним спо­со­бом про­по­ві­ду­ван­ня, за­гад­кою, але­го­рі­єю, що да­ва­ло мож­ли­вість ба­га­то­знач­но­го ро­зу­мін­ня. І єван­ге­ліст умі­щав прит­чу в кон­крет­ний кон­текст і до­пов­ню­вав її сво­їм ро­зу­мін­ням. Отож, до нас ді­йшла ін­тер­пре­та­ція єван­ге­лі­ста, а не пер­віс­ний сенс, який на­да­вав прит­чі Ісус. Але ми мо­же­мо зро­зу­мі­ти пер­віс­ний сенс прит­чі, очи­стив­ши її з але­го­рії і до­пов­нень.

Юліхер ко­ри­сту­є­ть­ся ло­гі­кою Арі­сто­те­ля. Со­крат до­слі­джу­вав і вив­чав. Пла­тон до­дав ана­ліз і кла­си­фі­ка­цію. Арі­сто­тель ство­рив нау­ку до­ве­ден­ня. Прит­ча на­би­рає фор­му ар­гу­мен­та­ції, до­ве­ден­ня, до яко­го Ісус до­дає ще об­раз­ність мов­лен­ня – щоб під­си­ли­ти вплив на слу­ха­чів. Прит­ча стає до­ве­ден­ням, яке по­ля­гає в то­му, щоб пе­ре­ки­ну­ти міс­ток між тим, що ви­зна­не, і тим, що ще не ви­зна­не, але по­діб­не до ви­зна­но­го. Сенс прит­чі мож­на зро­зу­мі­ти, як­що зна­йде­мо ter­tium com­para­tionis – тре­тій еле­мент по­рів­нян­ня, кри­те­рій по­рів­нян­ня, спіль­ну ба­зу між ви­зна­ним і не ви­зна­ним.

У да­ній прит­чі ter­tium com­para­tionis – од­на­ко­ва за­пла­та за різ­ну пра­цю. І са­ме зро­зу­мін­ня су­ті ter­tium com­para­tionis в кож­ній прит­чі є клю­чем до її зро­зу­мін­ня.

9 І при­йш­ли ті, що з го­ди­ни оди­на­дця­тої, і взя­ли по ди­на­рію.

10 Ко­ли ж при­йш­ли пер­ші, то ду­ма­ли, що во­ни візь­муть біль­ше. Та й во­ни по ди­на­ру взя­ли.

11 А взяв­ши, во­ни по­ча­ли на­рі­ка­ти на гос­по­да­ря,

12 ка­жу­чи: Ці ос­тан­ні го­ди­ну од­ну пра­цю­ва­ли, а ти при­рів­няв їх до нас, що ви­тер­пі­ли тя­гар дня та спе­ко­ту...

Кон­флікт між гос­по­да­рем і ро­біт­ни­ка­ми ви­ник на ба­зі за­пла­ти – ter­tium com­para­tionis. Ті, які пра­цю­ва­ли од­ну го­ди­ну, от­ри­ма­ли ди­на­рій. Ті, які пра­цю­ва­ли біль­ше, ніж од­ну го­ди­ну, по­ба­чив­ши, як гос­по­дар роз­ра­хо­ву­є­ть­ся з ти­ми, що пра­цю­ва­ли од­ну го­ди­ну, ду­ма­ли, що от­ри­ма­ють від­по­від­но до від­пра­цьо­ва­них го­дин по ди­на­рію за кож­ну го­ди­ну. Але всі от­ри­ма­ли по од­но­му ди­на­рію. Отож, усі ро­біт­ни­ки, крім тих, які пра­цю­ва­ли од­ну го­ди­ну, від­чу­ва­ють се­бе не­спра­вед­ли­во скрив­дже­ни­ми і до­ма­га­ю­ть­ся спра­вед­ли­вої за­пла­ти – згід­но з кіль­кі­стю від­пра­цьо­ва­них го­дин.

Отож, кож­ний зі слу­ха­чів, який ста­вить се­бе на міс­це ро­біт­ни­ків, які пра­цю­ва­ли біль­ше, ніж од­ну го­ди­ну, со­лі­да­ри­зу­є­ть­ся з ни­ми у їх­ніх до­ма­ган­нях спра­вед­ли­во­сті.

Те­пер про­бле­мою є ро­зу­мін­ня спра­вед­ли­во­сті. Що та­ке спра­вед­ли­вість?

У бу­к­валь­но­му зна­чен­ні єв­рей­ський тер­мін sādîqспра­вед­ли­вий оз­на­чає вір­ність, прав­ди­вість у прав­но­му кон­тек­сті. Спра­вед­ли­вий – це оп­рав­да­ний, не­вин­ний у мо­раль­но­му зна­чен­ні.

В біб­лій­но­му кон­тек­сті це сло­во на­би­рає різ­них зна­чень у різ­них си­туа­ці­ях.

Іс. 32, 1: „Тож за праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям”.

Єр. 23, 5: „Ось дні наступають, говорить Господь, і поставлю Давидові праведну Парость, і Цар зацарює, і буде Він мудрий, і правосуддя та правду в Краю запровадить.

Отож, для вла­ди це оз­на­чає до­б­ре ви­ко­нан­ня сво­їх обов’язків, ви­дан­ня спра­вед­ли­вих за­ко­нів і спра­вед­ли­ве су­до­чин­ст­во, що оз­на­чає рів­ність усіх пе­ред за­ко­ном.

Для пос­по­ли­тих лю­дей це оз­на­ча­ло жи­ти за прин­ци­пом: Не ро­би ін­шо­му то­го, що не хо­чеш, щоб він то­бі зро­бив.

У кон­тек­сті на­шої прит­чі гос­по­дар-вла­да чи­нить не­спра­вед­ли­во: за­пла­та ро­біт­ни­ків не від­по­ві­дає їх­ній пра­ці, гос­по­дар не оці­нює пра­цю ро­біт­ни­ків аде­к­ват­но, тоб­то, у да­но­му ви­пад­ку за­кон не од­на­ко­вий для всіх: од­ні рів­ні­ші від ін­ших. Зви­чай­но, що ко­му­ні­стич­ну за­са­ду – від кож­но­го по здіб­но­стях і кож­но­му по пот­ре­бі – ні­хто не спри­ймає сер­йоз­но.

Але так ви­гля­дає тіль­ки з точ­ки зо­ру тих, які вва­жа­ють се­бе по­крив­дже­ни­ми. Один ди­на­рій за ці­ло­ден­ну пра­цю – це спра­вед­ли­ва і від­по­від­на до да­ної пра­ці за­пла­та. За­кон спра­вед­ли­во­сті не по­ру­ше­но. Ін­ші ж ро­біт­ни­ки от­ри­ма­ли не за­пла­ту, а ми­ло­сти­ню чи дар від гос­по­да­ря. От­же, в да­но­му ви­пад­ку ter­tium com­para­tionis – це для од­них за­пла­та, а для ін­ших дар. А зі сво­ї­ми чес­но за­роб­ле­ни­ми гро­ши­ма кож­ний мо­же ро­би­ти те, що хо­че. Мо­же да­ру­ва­ти їх то­му, ко­му хо­че. Це йо­го пра­во, яке аб­со­лют­но не по­ру­шує за­кон спра­вед­ли­во­сті.

І то­му на­рі­кан­ня ро­біт­ни­ків на гос­по­да­ря з юри­дич­но­го бо­ку ціл­ком без­під­став­ні – во­ни от­ри­ма­ли те, що за­ро­би­ли. І їх­ні до­ма­ган­ня от­ри­ма­ти біль­ше гро­шей – це на­слі­док за­здро­сті, ви­кли­ка­ної ми­ло­сер­дям і щед­рі­стю гос­по­да­ря по від­но­шен­ню не до них, а не до­ма­ган­ня спра­вед­ли­во­сті.

Бу­к­валь­не ро­зу­мін­ня прит­чі стає яс­ним і не пот­ре­бує до­дат­ко­вих по­яс­нень, не­об­хід­но­сті але­го­рії та ме­та­фо­ри. З бу­к­валь­ним ро­зу­мін­ням і по­яс­нен­ням усі без ви­нят­ку мог­ли по­го­ди­ти­ся. Але спра­ва в то­му, що Ісу­со­ві йде­ть­ся не про бу­к­валь­не зна­чен­ня. Що, на­віть як­що та­кий ви­па­док і міг ста­ти­ся, то Ісус ні­ко­ли не праг­нув бу­ти суд­дею у кон­крет­них кон­флік­тах між людь­ми.

Лк. 12, 14: „А Він від­ка­зав йо­му: Чо­ло­ві­че, хто пос­та­вив над ва­ми Ме­не за суд­дю або за по­діль­ни­ка? .

Ісус по­чи­нає прит­чу по­рів­нян­ням: 1 Бо Цар­ст­во Не­бес­не по­діб­не од­но­му гос­по­да­ре­ві, що вдо­сві­та ви­йшов зго­ди­ти ро­біт­ни­ків у свій ви­но­град­ник. Отож, Йо­му йде­ть­ся про по­яс­нен­ня Цар­ст­ва Не­бес­но­го, а зро­зу­мін­ня і при­йнят­тя та­ко­го Цар­ст­ва для єв­ре­їв бу­ло про­бле­ма­тич­ним.

Ви­но­град­ник – Цар­ст­во Не­бес­не.

Гос­по­дар – Бог.

Ро­біт­ни­ки пер­шої го­ди­ни – спра­вед­ли­ві.

Ро­біт­ни­ки ос­тан­ньої го­ди­ни – гріш­ни­ки.

Цар­ст­во Не­бес­не від­чи­не­не як для пер­ших, так і для ос­тан­ніх – до ньо­го всі мо­жуть увій­ти. Спра­вед­ли­ві от­ри­му­ють Цар­ст­во Не­бес­не обов’язково як за­пла­ту за бо­го­міль­не жит­тя. Гріш­ни­ки не ма­ють вже мож­ли­во­сті змі­ни­ти своє жит­тя, але ба­жан­ня увій­ти до Цар­ст­ва Не­бес­но­го, жаль за грі­хи і скру­ха – цьо­го дос­тат­ньо, щоб от­ри­ма­ти Цар­ст­во Не­бес­не як дар.

І са­ме та­ке ро­зу­мін­ня Цар­ст­ва Не­бес­но­го і мож­ли­вість вхо­джен­ня у ньо­го всіх, а не тіль­ки спра­вед­ли­вих, і не тіль­ки єв­рей­сь­ко­го на­ро­ду, для ба­га­тьох в Із­ра­ї­лі бу­ло ве­ли­кою про­бле­мою. Єв­рей­ський на­род – єди­ний на­род, ви­бра­ний Бо­гом. Цар­ст­во Не­бес­не за­ре­зер­во­ва­не ви­ключ­но для єв­ре­їв, і то не для усіх. Вхо­джен­ня у Цар­ст­во Не­бес­не во­ни спри­йма­ли більш-менш так як схо­джен­ня аль­пі­ні­стів на вер­ши­ну го­ри, де зна­хо­дить­ся бра­ма Цар­ст­ва Не­бес­но­го. Час схо­джен­ня об­ме­же­ний, то­му що во­ро­та Цар­ст­ва Не­бес­но­го за якийсь час за­чи­нять­ся, і ті, які від­ра­зу по­ча­ли під­ні­ма­тись, мо­жуть до­сяг­ну­ти вер­ши­ни без будь-яких про­блем. Ті, які за­піз­ни­лись, по­вин­ні на­здо­га­ня­ти, чи­ни­ти біль­ше зу­силь, щоб пос­пі­ти ще до за­чи­нен­ня. Ті, які біль­ше за­піз­ни­лись, по­вин­ні при­кла­сти мак­си­мум зу­силь. Ті, які ще біль­ше за­піз­ни­лись – ро­біт­ни­ки ос­тан­ньої го­ди­ни, – не ма­ють най­мен­шої мож­ли­во­сті пот­ра­пи­ти до Цар­ст­ва Не­бес­но­го.

Прит­ча Ісу­са роз­би­ває їх­ню за­ро­зу­мі­лість і без­печ­ність

Юліхер вва­жає, що єван­ге­ліст умі­стив да­ну прит­чу у пот­ріб­но­му йо­му кон­тек­сті, пі­сля на­ступ­но­го тек­сту: 23 Ісус же ска­зав Сво­їм уч­ням: По­прав­ді ка­жу вам, що ба­га­то­му труд­но ввій­ти в Цар­ст­во Не­бес­не. 24 Іще вам ка­жу: Верб­лю­до­ві лег­ше про­йти че­рез гол­чи­не вуш­ко, ніж ба­га­то­му в Бо­же Цар­ст­во ввій­ти! 25 Як уч­ні ж Йо­го це за­чу­ли, зди­ву­ва­ли­ся ду­же й ска­за­ли: Хто ж то­ді мо­же спа­сти­ся? 26 А Ісус по­зир­нув і ска­зав їм: Не­мож­ли­ве це лю­дям, та мож­ли­ве все Бо­го­ві. 27 То­ді ві­діз­вав­ся Пет­ро та до Ньо­го ска­зав: От усе ми по­ки­ну­ли, та й пі­шли за То­бою слі­дом; що ж нам бу­де за це? 28 А Ісус від­ка­зав їм: По­прав­ді ка­жу вам, що ко­ли, при від­нов­лен­ні сві­ту, Син Люд­ський за­ся­де на пре­сто­лі сла­ви Сво­єї, то­ді ся­де­те й ви, що за Мною пі­шли, на два­на­дцять пре­сто­лів, щоб су­ди­ти два­на­дцять пле­мен Із­ра­ї­ле­вих. 29  І ко­жен, хто за Ймен­ня Моє ки­не дім, чи бра­тів, чи сес­тер, або бать­ка, чи ма­тір, чи ді­ти, чи зем­лі, той ба­га­то­крот­но одер­жить і ус­пад­кує віч­не жит­тя. 30 І ба­га­то-хто з пер­ших ос­тан­ні­ми ста­нуть, а ос­тан­ні пер­ши­ми” (Мт. 19, 23-30), та до­дав свою мак­си­му: 16 Отак бу­дуть ос­тан­ні пер­ши­ми, а пер­ші ос­тан­ні­ми!, – як і в по­пе­ред­ньо­му тек­сті.

От­же, ця прит­ча – це від­по­відь Ісу­са на їх­ні за­пи­тан­ня:

Хто мо­же спа­сти­ся?

Яка на­го­ро­да че­кає осо­би­сто нас за те, що ми – ро­біт­ни­ки пер­шої го­ди­ни?

Від­по­відь Ісу­са – це урок для уч­нів, урок ду­же бо­лю­чий, щоб уда­ри­ти їх­ню гор­дість і за­ро­зу­мі­лість.

Але до­да­ні мак­си­ми змі­ню­ють кон­текст. За­пла­та стає сим­во­лом Страш­но­го Су­ду, а сло­ва Ісу­са: 14 Візь­ми ти своє та й іди ста­ють су­во­ри­ми сло­ва­ми суд­ді з при­сма­ком по­гро­зи і ка­ри для спра­вед­ли­вих, які ста­ють пе­ред Цар­ст­вом Не­бес­ним з сер­ця­ми, на­пов­не­ни­ми пре­тен­зій до Бо­га за те, що во­ни не єди­ні, які ввій­дуть у Цар­ст­во Не­бес­не, що по­вин­ні бу­дуть йо­го ді­ли­ти з ін­ши­ми, які цьо­го не за­слу­го­ву­ють – по­га­на­ми та гріш­ни­ка­ми. Іди зву­чить як осуд, як за­чи­нен­ня бра­ми Цар­ст­ва Не­бес­но­го для спра­вед­ли­вих, що до­б­ре ви­ра­жає до­да­на мак­си­ма: 16 Отак бу­дуть ос­тан­ні пер­ши­ми, а пер­ші ос­тан­ні­ми!