ЄВХАРИСТІЯ

 

Лк. 24, 13-35: „І ото, двоє з них то­го ж дня йшли в се­ло, на ім’я Ем­ма­ус, що від Єру­са­ли­му ле­жа­ло на ста­дій із ші­ст­де­сят. 14 І роз­мов­ля­ли во­ни між со­бою про все те, що ста­ло­ся. 15 І ото, як во­ни роз­мов­ля­ли, і роз­пи­ту­ва­ли один од­но­го, пі­ді­йшов Сам Ісус, і пі­шов ра­зом із ни­ми. 16 Очі ж їх­ні бу­ли стри­ма­ні, щоб Йо­го не піз­на­ли. 17 І спи­тав­ся Він їх: Що за ре­чі та­кі, що про них між со­бою в до­ро­зі мір­кує­те, і чо­го ви сум­ні? 18 І оз­вав­ся один, йо­му ймен­ня Кле­о­па, та й про­мо­вив до Ньо­го: Ти хі­ба тут у Єру­са­ли­мі єди­ний за­хо­жий, що не знає, що ста­ло­ся в нім ци­ми дня­ми? 19 І спи­тав­ся Він їх: Що та­ке? А во­ни роз­по­ві­ли Йо­му: Про Ісу­са На­за­ря­ни­на, що Про­рок був, мо­гут­ній у ді­лі й у сло­ві пе­ред Бо­гом і всім на­ро­дом. 20 Як пер­во­свя­ще­ни­ки й на­ша стар­ши­на Йо­го від­да­ли на суд смерт­ний, і Йо­го розп’яли... 21 А ми спо­ді­ва­лись бу­ли, що Це Той, що має Із­ра­ї­ля ви­зво­ли­ти. І до то­го, оце тре­тій день вже сьо­го­дні, як усе оте ста­ло­ся... 22 А дех­то з на­ших жі­нок, що ра­но бу­ли ко­ло гро­бу, нас зди­ву­ва­ли: 23 во­ни ті­ла Йо­го не зна­йшли, та й вер­ну­ли­ся й опо­ві­да­ли, що ба­чи­ли й з’явлення Ан­го­лів, які ка­жуть, що жи­вий Він... 24 І пі­шли дех­то з на­ших до гро­бу, і зна­йшли так, як ка­за­ли й жін­ки; та Йо­го не по­ба­чи­ли... 25 То­ді Він ска­зав їм: О, бе­зум­ні й за­пек­ло­го сер­ця, щоб по­ві­ри­ти всьо­му, про що спо­ві­ща­ли Про­ро­ки! 26 Чи ж Хри­сто­ві не це пе­ре­тер­пі­ти тре­ба бу­ло, і ввій­ти в Свою сла­ву? 27 І Він по­чав від Мой­сея, і від Про­ро­ків усіх, і ви­яс­няв їм зо всьо­го Пи­сан­ня, що про Ньо­го бу­ло. 28 І на­бли­зи­лись во­ни до се­ла, ку­ди йшли. А Він уда­вав, ні­би хо­че йти да­лі. 29 А во­ни не пус­ка­ли Йо­го й на­мов­ля­ли: Зос­тань­ся з на­ми, бо вже ве­чо­ріє, і кін­ча­є­ть­ся день. І Він увій­шов, щоб із ни­ми по­бу­ти. 30 І ото, ко­ли сів Він із ни­ми до сто­лу, то взяв хліб, по­бла­го­сло­вив, і, ла­маю­чи, їм по­да­вав... 31 То­ді очі від­кри­ли­ся їм, і піз­на­ли Йо­го. Але Він став для них не­ви­ди­мий... 32 І го­во­ри­ли во­ни один од­но­му: Чи не па­ла­ло нам сер­це обом, ко­ли про­мов­ляв Він до нас по до­ро­зі, і ко­ли ви­яс­няв нам Пи­сан­ня?... 33 І за­раз ус­та­ли во­ни, і по­вер­ну­лись до Єру­са­ли­му, і зна­йшли там у збо­рі Оди­на­дця­тьох, і тих, що з ни­ми бу­ли, 34 які роз­по­ві­да­ли, що Гос­подь дійс­но вос­крес, і з’явився був Си­мо­но­ві. 35 А во­ни роз­по­ві­ли, що ста­лось бу­ло на до­ро­зі, і як піз­на­ли Йо­го в ла­ман­ні хлі­ба”.

Спро­буй­мо в цьо­му єван­гель­сь­ко­му тек­сті знай­ти, ус­ві­до­ми­ти і згли­би­ти лі­тур­гій­ний ви­мір. Служ­ба Бо­жа міс­тить в со­бі Лі­тур­гію Сло­ва і Лі­тур­гію Єв­ха­ри­стії. Лі­тур­гію Сло­ва мо­же­мо роз­ді­ли­ти на мо­лит­ви вір­них, тоб­то люд­ське сло­во, і Єван­ге­ліє, тоб­то Бо­же Сло­во. От­же, має­мо люд­ське сло­во, Бо­же Сло­во і Єв­ха­ри­стію. За ана­ло­гі­єю, при­ве­де­ний на по­чат­ку текст „Єван­ге­лія від Лу­ки” мо­же­мо та­кож по­ді­ли­ти на три час­ти­ни: Лк. 24, 13-24 – люд­ське сло­во, Лк. 24, 25-29 – Бо­же Сло­во, Лк. 24, 30-31 – Єв­ха­ри­стія.

Пер­ша час­ти­на – люд­ське сло­во. Уч­ні мовч­ки йдуть до Емау­су, свої бо­лі і не спов­не­ні мрії на щас­ли­ве при­йдеш­нє не­суть в сво­їх сер­цях. Ісус під­хо­дить до них і по­чи­нає роз­мо­ву, ста­вить пи­тан­ня.

Ів. 6, 44: „Ні­хто бо не мо­же до Ме­не прий­ти, як Отець, що по­слав Ме­не, не при­тяг­не йо­го...” В мо­лит­ві іні­ціа­ти­ва на­ле­жить Бо­гу: Бог пер­ший про­мов­ляє, лю­ди­на слу­хає і від­по­ві­дає. Спо­чат­ку во­на цьо­го не ус­ві­дом­лює, не ро­зу­міє, що до неї го­во­рить Бог, і що во­на від­по­ві­дає Бо­го­ві. Їй зда­є­ть­ся, що во­на са­ма при­йш­ла до Бо­жо­го хра­му, до церк­ви без жод­ної спо­ну­ки ззов­ні. Але спо­ну­ка бу­ла внут­ріш­ня, під­сві­до­ма, не­ус­ві­дом­ле­на. І від­по­відь на цю спо­ну­ку – Бо­жий го­лос в сер­ці – та­кож бу­ла не­сві­до­ма. Але пер­ший крок вже зроб­ле­но: лю­ди­на спри­ймає Бо­же сло­во і від­по­ві­дає на ньо­го – при­хо­дить до церк­ви і по­чи­нає мо­ли­ти­ся.

„2567. Бог пер­ший за­кли­кає лю­ди­ну

На­віть як­що лю­ди­на за­бу­ває сво­го Твор­ця або хо­ва­є­ть­ся да­ле­ко від Йо­го об­лич­чя, звер­та­є­ть­ся до ідо­лів або зви­ну­ва­чує Бо­га в то­му, що Він її по­ки­нув, Бог, Жи­вий і Прав­ди­вий, не­втом­но за­кли­кає кож­ну лю­ди­ну до та­єм­ни­чої зу­ст­рі­чі в мо­лит­ві. У мо­лит­ві цей крок лю­бо­ві вір­но­го Бо­га зав­жди є пер­шим, а крок лю­ди­ни – зав­жди від­по­відь. То­му що Бог, від­кри­ваю­чи Се­бе лю­ди­ні, од­но­час­но від­кри­ває лю­ди­ні са­му се­бе, мо­лит­ва стає вза­єм­ним по­кли­ком, дра­мою Сою­зу. Че­рез сло­ва і дії до ці­єї дра­ми за­лу­ча­є­ть­ся сер­це, і во­на роз­кри­ва­є­ть­ся впро­довж усі­єї іс­то­рії спа­сін­ня” [1].

Уч­ні го­во­рять Ісу­со­ві не ба­наль­ні ре­чі, а те, що дійс­но ле­жить у них на сер­ці, що їх бо­лить, му­чить і не дає спо­кою. Во­ни ав­тен­тич­ні в роз­мо­ві – та­кі як є, і го­во­рять те, що ду­ма­ють, щи­ро ви­слов­лю­ють свій сві­то­гляд – те, чим жи­вуть, прав­ду сво­го жит­тя. Але це не епі­сте­мо­ло­гіч­на [2] прав­да: як від­по­від­ність дум­ки з річ­чю, це ек­зи­стен­ці­аль­на прав­да їх внут­ріш­ньо­го ду­хов­но­го і ду­шев­но­го ста­ну. І цю прав­ду, яку три­ма­ли в со­бі, схо­ва­ною в сер­цях, во­ни те­пер ви­тя­гу­ють на зов­ні – ви­по­ві­да­ють свої по­чут­тя.

Ду­же ці­ка­ву ети­мо­ло­гію тер­мі­на «прав­да» по­дає Пав­ло Фло­рен­ський, один з най­ви­дат­ні­ших ро­сій­ських мис­ли­те­лів. Прав­да, іс­ти­на, рос. ис­ти­на по­хо­дить від лат. est, ко­ре­нем яко­го є es, а сан­ск­рит­ською мо­вою – as, що в своє­му пер­віс­но­му зна­чен­ні оз­на­чає ди­ха­ти, а в шир­шо­му кон­тек­сті – жи­ти. Іс­ти­на по­єд­нує жит­тя та іс­ну­ван­ня [3].

Їх­ня – ко­лись мо­гут­ня – дер­жа­ва ле­жить у ру­ї­ні – по­лі­тич­ній, еко­но­міч­ній, ду­хов­ній. Во­ни пі­шли за Ме­сі­єю, бо спо­ді­ва­лись, що Він ста­не мо­гут­нім по­лі­тич­ним лі­де­ром, який очо­лить ви­зволь­ний рух. Во­ни жи­ли, ок­ри­ле­ні на­ді­єю на щас­ли­ве май­бут­нє сво­го на­ро­ду, яке ось-ось поч­не реа­лі­зу­ва­ти­ся. Але Ме­сія за­ги­нув, а ра­зом з ним вмер­ла і на­дія. Всі їх­ні спо­ді­ван­ня за­зна­ли кра­ху. У сер­цях – пу­ст­ка, в пам’яті – крив­ди, об­ра­зи і жа­лі на Ме­сію, який їх ошу­кав і за­ги­нув та­кою га­неб­ною смер­тю.

Те са­ме і під час Служ­би Бо­жої. Про­халь­ні мо­лит­ви ек­те­ній по­вин­ні до­по­мог­ти вір­ним увій­ти в свій ду­шев­ний стан, від­чи­ня­ти своє сер­це, ста­ти ав­тен­тич­ни­ми в мо­лит­ві, мо­ли­ти­ся не тіль­ки ус­та­ми, але й сер­цем. Хто глиб­ше зу­міє ввій­ти в свої по­чут­тя, той кра­ще при­го­ту­є­ть­ся до на­ступ­ної час­ти­ни Служ­би Бо­жої – Бо­жо­го Сло­ва.

Дру­га час­ти­на – Бо­же Сло­во. Ісус по­чи­нає го­во­ри­ти і по­яс­ню­ва­ти їм іс­тин­не зна­чен­ня цих по­дій. Їх­ні сер­ця вже го­то­ві при­йня­ти Бо­же сло­во і ус­ві­до­ми­ти своє не­ро­зу­мін­ня, свою не­сві­до­мість, зро­зу­мі­ти те, що тра­пи­ло­ся.

Те са­ме і під час Служ­би Бо­жої. Спо­чат­ку чи­тан­ня „Апо­сто­ла” і „Єван­ге­лія” – Бо­жо­го Сло­ва, по­тім по­яс­нен­ня – при­сто­су­ван­ня Бо­жо­го Сло­ва до куль­тур­но-іс­то­рич­них умов вір­них, що по­вин­но при­вес­ти до глиб­шо­го ро­зу­мін­ня Свя­то­го Пись­ма і сво­го жит­тя в світ­лі Свя­то­го Пись­ма.

Уч­ні Ісу­са роб­лять на­ступ­ний крок. Але, щоб про­зрі­ти і по­ба­чи­ти Бо­га, цьо­го не­дос­тат­ньо.

Тре­тя час­ти­на – Єв­ха­ри­стія. Бла­го­сло­вен­ня і ла­ман­ня хлі­ба, спіль­на тра­пе­за – це хви­ли­ни най­біль­шої ін­тим­ної єд­но­сті з Бо­гом, пов­не со­при­ча­стя, ко­ли Він від­дає при­час­ни­ку се­бе пов­ні­стю. Це мо­мент най­біль­шої бла­го­да­ті, най­біль­шо­го да­ру, яким є сам Бог. Уч­ні спро­мог­ли­ся зро­би­ти на­ступ­ний крок, від­кри­ти свої сер­ця пов­ні­стю і при­йня­ти цей дар. І во­ни про­зрі­ли – по­ба­чи­ли вос­крес­ло­го Бо­га.

Хри­сти­ян­ська Лі­тур­гія спри­яє пос­ту­по­во­му про­зрі­ван­ню лю­ди­ни. Все ро­бить­ся для то­го, щоб до­по­мог­ти вір­ним увій­ти в своє сер­це, пос­ту­по­во від­чи­ня­ти йо­го Бо­го­ві. Лі­тур­гія до­по­ма­гає на­да­ва­ти не­сві­до­мо­му кон­так­ту з Ним що­раз ви­раз­ні­шої фор­ми, ус­ві­до­ми­ти, щоб зго­дом, при­ймаю­чи Пре­свя­ту Єв­ха­ри­стію, пов­ні­стю від­чи­ни ду­шу на Бо­жу дію, впус­ти­ти Йо­го до сво­го сер­ця і про­зрі­ти – по­ба­чи­ти в Єв­ха­ри­стії Бо­га.

Шлях уч­нів до Емау­су мо­же слу­гу­ва­ти па­ра­диг­мою дос­ко­на­ло­го хри­сти­ян­сь­ко­го пе­ре­жи­ван­ня Служ­би Бо­жої.

До­ро­га з Єру­са­ли­му до Емау­су має два про­ти­леж­ні ви­мі­ри. Пер­ший ви­мір – це вте­ча від Бо­га, не­ро­зу­мін­ня і зра­да єван­гель­сь­ко­го вчен­ня і сво­го жит­тє­во­го по­кли­кан­ня, от­же ду­хов­не па­дін­ня, са­мо­за­слі­п­лен­ня. Лю­ди­на за­ли­шає Бо­га і по­вер­та­є­ть­ся в кра­ї­ну сво­їх ілю­зій. Але Бог не за­ли­шає лю­ди­ну, він зав­жди по­ряд, су­про­во­джує її – ку­ди б во­на не йшла. Ганс фон Баль­та­зар го­во­рить, що Ісус Хри­стос не за­ли­шить лю­ди­ну на­віть у пек­лі. І з вір­но­сті Бо­га ви­пли­ває дру­гий ви­мір – по­зи­тив­ний: лю­ди­на має шанс і здат­ність своє па­дін­ня ви­ко­ри­ста­ти для ду­хов­но­го пос­ту­пу, і на­віть в Емау­сі – кін­це­во­му пунк­ті па­дін­ня (а го­во­ря­чи мо­вою Бал­та­за­ра – в пек­лі) – про­зрі­ти і по­ба­чи­ти Бо­га.

„Хоч би яким гли­бо­ким бу­ло пек­ло, що в ньо­му вже пе­ре­бу­ва­ють лю­ди, Хри­стос бу­де ще глиб­ше, і на­віть там йо­го до­по­мо­га че­кає на них. Він че­кає від лю­ди­ни не чес­нот, не мо­ра­ліз­му, не слі­пої по­ко­ри, а кри­ку до­ві­ри й лю­бо­ві із гли­би­ни її пек­ла. Лю­ди­на ні­ко­ли не по­вин­на впа­да­ти у від­чай, во­на мо­же впа­сти тіль­ки в Бо­га, а Бог ні­ко­ли не до­во­дить до від­чаю. Свя­тий Ан­то­ній ка­зав, що пек­ло без­у­мов­но іс­нує, але тіль­ки для ньо­го од­но­го. Це оз­на­чає, що пек­ло ні­ко­ли не бу­ває «для ін­ших», от­же про ньо­го не мож­на роз­по­віс­ти” [4].

І Єван­ге­ліє є при­кла­дом то­го, як ди­на­мі­ка ду­хов­но­го жит­тя, в якій по­єд­ну­ю­ть­ся, на­кла­да­ю­ть­ся або пе­ре­ти­на­ю­ть­ся ці про­ти­леж­ні ви­мі­ри, вво­дить лю­ди­ну спо­чат­ку в гли­бо­ку кри­зу, а по­тім роз­плю­щує її очі і змі­нює її сер­це. Блуд­ний син про­зрів і на­вер­нув­ся са­ме в мо­мен­ті сво­го най­глиб­шо­го па­дін­ня, в ста­ні гли­бо­кої ду­хов­ної кри­зи. Гріш­ни­ця, яка при­хо­дить до бу­дин­ку Си­мо­на, де був при­сут­ній Ісус, пе­ре­жи­ває по­діб­ну внут­ріш­ню і зов­ніш­ню си­туа­цію. І на кі­нець, – роз­бій­ник на хре­сті. От­же, зло не є чи­мось не­від­во­рот­нім, що псує лю­ди­ну пов­ні­стю і ос­та­точ­но, не стає її дру­гою при­ро­дою. На­віть в ста­ні пов­ної внут­ріш­ньої ру­ї­ни лю­ди­на спро­мож­на вчи­ни­ти ве­ли­ке зу­сил­ля ду­ху і на­вер­ну­ти своє сер­це до Бо­га.

Са­мо­пі­знан­ня в мо­лит­ві є іс­тот­ним, пер­шо­вар­тіс­ним еле­мен­том мо­лит­ви, без яко­го ми не ру­ши­мо з міс­ця. Лю­ди­на не є мо­на­дою Лейб­ні­ца, пов­ні­стю ві­дір­ва­ною від Бо­га і сві­ту, і не мо­же пі­зна­ва­ти Бо­га і світ як щось іс­ную­че не­за­леж­но від неї са­мої і за сво­ї­ми влас­ни­ми за­ко­на­ми. Лю­ди­на мо­же пі­зна­ва­ти, як Бо­га, так і нав­ко­лиш­ній світ ли­ше у взає­мозв’язках з со­бою са­мою. Але ці сто­сун­ки ви­крив­ле­ні лю­ди­ною, її об­ме­же­ним сві­то­гля­дом, отож, ви­крив­ле­не її пі­знан­ня. Пот­ріб­но ви­пра­ви­ти ці взає­ми­ни, дже­ре­лом яких є лю­ди­на, по­ла­го­ди­ти лю­ди­ну, і то­му по­чат­ко­вим пунк­том будь-яко­го люд­сь­ко­го пі­знан­ня по­вин­на бу­ти лю­ди­на.

Шлях до Емау­су ми мо­же­мо по­рів­ня­ти з ме­ди­та­ці­єю; спіль­ну тра­пе­зу з Ісу­сом – з Єв­ха­ри­сті­єю, яка по­вин­на бу­ти мо­мен­том най­біль­шої ін­тим­ної єд­но­сті з Бо­гом, роз­плю­щу­ван­ням ду­хов­них очей. А LEC­TIO DI­VINA по­вин­но слу­жи­ти при­го­ту­ван­ням до зу­ст­рі­чі з Ісу­сом.

„2711. Вхо­джен­ня у спо­гля­даль­ну мо­лит­ву ана­ло­гіч­не до вхо­джен­ня в Єв­ха­ри­стій­ну лі­тур­гію: „зо­се­ре­джен­ня” сер­ця, під­да­ван­ня усьо­го на­шо­го єс­т­ва під дію Свя­то­го Ду­ха, пе­ре­бу­ван­ня в оби­те­лі Гос­под­ній, якою ми є, під­нят­тя ві­ри, аби увій­ти в при­сут­ність То­го, Хто че­кає на нас, ски­нен­ня на­ших ма­сок і по­вер­нен­ня на­шо­го сер­ця до Гос­по­да, Який нас лю­бить, аби від­да­ти се­бе Йо­му як жерт­ву, яка по­вин­на очи­сти­тись і пе­ре­тво­ри­тись” [5].

Тей­лард де Шар­ден пи­сав: „У на­шо­му жит­ті бу­ва­ють на­справ­ді ве­ли­кі та цін­ні хви­ли­ни, хви­ли­ни мо­лит­ви й уча­сті в Та­їн­ст­вах Церк­ви. Як­що б не іс­ну­ва­ло та­ких хви­лин най­ви­раз­ні­шо­го кон­так­ту, то вплив Бо­жої При­сут­но­сті у кож­ній ре­чі швид­ко би змен­шив­ся, а та­кож змен­ши­лась би на­ша сві­до­мість ці­єї при­сут­но­сті” [6].

Двоє слі­пих про­зрі­ва­ють і йдуть за Ісу­сом. Але на­скіль­ки во­ни ду­хов­но про­зрі­ли? Мож­ли­во, що во­ни ста­ли уч­ня­ми Ісу­са Хри­ста і вже Йо­го не за­ли­ша­ли. Але арешт, стра­ж­дан­ня і смерть Ме­сії по­хит­ну­ли їх­ню ві­ру. Во­ни не змог­ли зро­зу­мі­ти су­ті йо­го смер­ті.

Ці слі­пі в мо­їй уя­ві пе­ре­тво­рю­ю­ть­ся у двох уч­нів Ісу­са, які йдуть до Емау­су. Яка їх­ня ду­хов­на зрі­лість? Очі ж їх­ні бу­ли стри­ма­ні, щоб Йо­го не піз­на­ли. Во­ни ще не ма­ють пов­но­го ду­хов­но­го зо­ру, не ба­чать Хри­ста вос­крес­ло­го. І са­ме Єв­ха­ри­стія пов­ні­стю роз­плю­щує їх­ні ду­хов­ні очі та про­сві­чує їх­ній ро­зум. Во­ни по­чи­на­ють усе ро­зу­мі­ти по-ін­шо­му. Їх­ній шлях за Гос­по­дом не за­кін­чив­ся, во­ни йдуть да­лі.

Пос­та­рай­мо­ся те­пер з’єднати слі­пих при до­ро­зі з уч­ня­ми, які йдуть до Емау­су з ме­та­фо­рою до­ро­ги і лі­тур­гій­ним спо­со­бом чи­тан­ня.

Єри­хон – стар­то­ва точ­ка, в якій слі­пі про­зрі­ва­ють і по­чи­на­ють свій рух. У рух їх вво­дить дія Ісу­са, до­тик, який мож­на по­рів­ня­ти з еле­мен­та­ми Та­їнств Хре­щен­ня, Ми­ро­по­ма­зан­ня і Єле­ос­вя­чен­ня. Во­ни йдуть за Ісу­сом. Кін­це­вою йо­го ме­тою є Єру­са­лим. Отож, во­ни йдуть за Ним до Єру­са­ли­ма. Але їх­ня ду­хов­на зря­чість не є пов­ною. Во­ни йдуть за Ним не­дос­ко­на­ло, не­сві­до­мо, ме­та в них та­ка са­ма, як і в Ісу­са – Єру­са­лим. Але спо­сіб осяг­нен­ня ме­ти від­мін­ний. Ісус ося­гає ме­ту не так, як їм то­го хо­ті­ло­ся. Во­ни вва­жа­ють це йо­го по­раз­кою, а не пе­ре­мо­гою, і то­му за­ли­ша­ють йо­го шлях і по­вер­та­ю­ть­ся у зво­рот­ньо­му на­пря­мі – до Емау­су. Але Ісус не за­ли­шає їх, а су­про­во­джує. Во­ни Йо­го не ба­чать. Чо­му? Ду­хов­ний рі­вень до­зво­ляв їм по­ба­чи­ти Хри­ста вті­ле­но­го і роз­піз­на­ти в Ньо­му сво­го Вчи­те­ля і Гос­по­да, але був не­дос­тат­нім, щоб по­ба­чи­ти Хри­ста вос­крес­ло­го. Та­їн­ст­ва Хре­щен­ня, Ми­ро­по­ма­зан­ня і Єле­ос­вя­чен­ня як ви­ди­мий знак не­ви­ди­мої бла­го­да­ті для цьо­го не­дос­тат­ні. Бра­кує Та­їн­ст­ва Єв­ха­ри­стії, яке пов­ні­стю роз­плю­щує їх­ні ду­хов­ні очі. Во­ни по­вер­та­ю­ть­ся до Єру­са­ли­ма. Те­пер їх­ній шлях за Ісу­сом пов­ні­стю сві­до­мий. В цьо­му по­вер­нен­ні та при­йнят­ті на се­бе мі­сії про­дов­жу­ва­ти спра­ву Ісу­са мо­же­мо від­чи­та­ти та­кож ви­мір Та­їн­ст­ва Свя­щен­ст­ва.

 

Рис.  1 . ШЛЯХ ЗА ІСУСОМ

 

Єв­ха­ри­стія є куль­мі­на­ці­єю, міс­цем пов­но­го ду­хов­но­го про­зрі­ван­ня хри­стия­ни­на. Са­ме Єв­ха­ри­стія по­вин­на роз­плю­щу­ва­ти ду­хов­ні очі хри­стия­ни­на і на­да­ва­ти йо­го жит­тю ду­хов­ний ви­мір і суть, спря­мо­ву­ва­ти йо­го до гли­бо­кої єд­но­сті з Ісу­сом Хри­стом. І ото, ко­ли сів Він із ни­ми до сто­лу, то взяв хліб, по­бла­го­сло­вив, і, ла­маю­чи, їм по­да­вав... То­ді очі від­кри­ли­ся їм, і піз­на­ли Йо­го. Але Він став для них не­ви­ди­мий.

Ісус, по­ка­зав­ши се­бе вос­крес­ло­го, від­ра­зу зни­кає. Чо­му? Щось по­діб­не від­бу­ва­є­ть­ся під час Пре­об­ра­жен­ня. По­ка­зав їм свою сла­ву ли­ше на мить. Він хо­че, щоб во­ни по­вер­ну­ли­ся до раю, а не за­чи­ни­ли­ся в го­ро­ді. Во­ни пе­ре­хо­дять на ви­щий рі­вень сві­до­мо­сті, але, вод­но­час, спо­ку­си бу­дуть дія­ти на ви­що­му рів­ні. Ду­хов­не роз­пі­зна­ван­ня і ду­хов­на бо­роть­ба про­дов­жу­є­ть­ся. По­ди­ві­мо­ся на Рис. 1. Стар­то­вий пункт сво­го ду­хов­но­го шля­ху за Ісу­сом (Єри­хон, Ема­ус) мо­же­мо сим­во­ліч­но по­рів­ня­ти з от­ри­ман­ням Та­їнств Хре­щен­ня, Ми­ро­по­ма­зан­ня і Єле­ос­вя­чен­ня. Але цьо­го не­дос­тат­ньо, щоб сві­до­мо ввій­ти з Ісу­сом у Єру­са­лим. Во­ни по­вин­ні по­вер­ну­тись на­зад, до по­чат­ку і при­йня­ти те, чо­го їм бра­кує – Єв­ха­ри­стію.

Не­сві­до­мий шлях за Ісу­сом – це шлях за іс­то­рич­ним Ісу­сом, який є вчи­те­лем (διδάσκαλος) мо­раль­но­сті або Гос­по­дом (Κύριος ). Для лю­дей епо­хи Ісу­са Хри­ста – це шлях за вті­ле­ним, ви­ди­мим Бо­гом-осо­бою.

Для нас, які не ба­чи­ли Ісу­са Хри­ста вті­ле­но­го, – це шлях за не­ви­ди­мим, книж­ним Бо­гом-осо­бою, про яко­го ми чи­та­ли і слу­ха­ли.

Сві­до­мий шлях за Ісу­сом – це шлях за вос­крес­лим Бо­гом-осо­бою, який яв­ля­є­ть­ся осо­би­сто ме­ні і який стає мо­їм Учи­те­лем (ρ ̔αβί , ρ ̔αββί , ρ ̔αββουνι) в на­ба­га­то глиб­шо­му зна­чен­ні, стає мо­їм ду­хов­ним от­цем, бли­зькою ме­ні осо­бою вже на рів­ні по­чут­тів, а не тіль­ки на рів­ні ідей.

 
    

[1] Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002.

[2] Епістемологія (від гр. επιστήμη – знання і λόγος – слово, вчення) – теорія пізнання.

[3] Valentini N Memoria e risurrezione in Florenskij e Bulgakov. – Pazzini Editore: 1997. – Р. 51.

[4] Євдокимов П. Незбагнення Божа любов. – Київ: 2004. – С. 31.

[5] Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002.

[6] Sommaruga G Powo ł anie ś wieckie a modlitwa . – Kraków: 1991. – S . 32.