ЧИТАННЯ СВЯТОГО ПИСЬМА В ЦЕРКВІ

 

 

 

Для пе­ре­січ­но­го хри­стия­ни­на чи­та­ти Св. Пись­мо – це му­ка. Пе­ре­січ­ний хри­стия­нин звик хо­ди­ти до церк­ви, слу­ха­ти не­діль­ні чи­тан­ня Св. Пись­ма і слу­ха­ти про­по­ві­ді. Ін­те­лек­ту­аль­ний і ду­хов­ний рі­вень про­по­ві­дей у на­шій Церк­ві, й не тіль­ки у на­шій, ба­жає кра­що­го – це ду­же скром­на й бе­зе­мо­цій­на оцін­ка. Все душ­па­стир­ст­во спря­мо­ва­не на те, щоб лю­ди­на не ду­ма­ла, не сум­ні­ва­лась у сво­їй ві­рі. Сум­нів – це гріх, і то­му по­бож­ний отець від­ра­зу дає від­по­ві­ді на всі за­пи­тан­ня, всі не­яс­но­сті та сум­ні­ви, що сто­су­ю­ть­ся ві­ри, мо­ра­лі, прак­тич­но­го ре­лі­гій­но­го жит­тя і Св. Пись­ма. Пос­та­ва і по­ве­дін­ка ду­хов­но­го от­ця свід­чить про те, що він не має жод­них сум­ні­вів і труд­но­щів у сво­їй ві­рі, що йо­го ду­хов­не жит­тя без­до­ган­не, знан­ня – без­мір­ні, він усе знає та все ро­зу­міє. Хри­стия­ни­но­ві не пот­ріб­но мар­ну­ва­ти час на чи­тан­ня ре­лі­гій­ної лі­те­ра­ту­ри та мис­лен­ня, не пот­ріб­но псу­ва­ти со­бі очі та бра­ти дур­не до го­ло­ви. В Бо­жих та Цер­ков­них За­по­ві­дях ні­чо­го по­діб­но­го не­ма. Для спа­сін­ня ви­стар­чить хо­ди­ти до церк­ви та слу­ха­ти про­по­ві­ді сво­го па­ро­ха. Все ін­ше – від ли­хо­го.

До чо­го все це при­зво­дить? До ідо­ло­по­клон­ст­ва, яке при­сут­нє в хри­сти­ян­ст­ві в ши­ро­ких мас­шта­бах, і на яке всі за­кри­ва­ють очі.

Ма­со­ве хри­сти­ян­ст­во – це лю­ди, єди­ним дже­ре­лом ре­лі­гій­них знань яких є їх­ній па­рох. Їх­ній Бог – це Бог їх­ньо­го па­ро­ха, до то­го ж спо­тво­ре­ний їх­нім осо­би­стим спри­йнят­тям і пе­ред­су­джен­ням. І як­що їм тра­п­ля­є­ть­ся зі­ткну­ти сво­го Бо­га з ін­ши­ми Бо­га­ми їх­ньої ре­лі­гії, тоб­то, про­чи­та­ти ре­лі­гій­ну книж­ку, до то­го ж не­тра­ди­цій­но­го ха­рак­те­ру, де ав­тор де­мон­ст­рує ціл­ком від­мін­ний сві­то­гляд чи під­хід до ві­ри, осо­би Ісу­са Хри­ста то­що, або пе­ре­гля­ну­ти якийсь фільм, на­прик­лад, «Код Ле­о­нар­да да Він­чі», то це ви­кли­кає в них ве­ли­кий бунт, спро­тив, не­на­висть: та­кі філь­ми тре­ба за­бо­ро­ни­ти, а книж­ки – спа­ли­ти.

І са­ме та­ка пос­та­ва є кри­те­рі­єм то­го, що лю­ди­на мо­лить­ся не до Бо­га, а до ідо­ла, який ство­ри­ла в своє­му умі з до­по­мо­гою сво­го ду­хов­но­го от­ця. Їй не­об­хід­но по­збу­ва­ти­ся сво­го ідо­ло­по­клон­ст­ва, що прак­тич­но оз­на­чає ски­ну­ти сво­го па­ро­ха з п’єдесталу йо­го не­по­миль­но­сті та все­муд­ро­сті.

Лю­ди­на мо­же по­збу­тись ідо­ло­по­клон­ст­ва дво­ма спо­со­ба­ми.

Пер­ший спо­сіб – це дос­ко­на­ле ви­ко­нан­ня за­по­ві­ді, яка за­бо­ро­няє ро­би­ти ви­ди­мі об­ра­зи Бо­га.

Вих. 20, 4: „Не ро­би со­бі різь­би і вся­кої по­до­би з то­го, що на не­бі вго­рі, і що на зем­лі до­лі, і що в во­ді під зем­лею.

Дру­гий спо­сіб – ство­рю­ва­ти без­ліч різ­но­ма­ніт­них ві­зе­рун­ків різ­них бо­гів, тоб­то, зов­ніш­ній по­лі­те­їзм як ви­ра­жен­ня внут­ріш­ньо­го мо­но­те­їз­му.

Ді. 17, 16-33: „16 Як Пав­ло ж їх че­кав ув Ате­нах, у ньо­му ки­пів йо­го дух, як ба­чив це міс­то, пов­не ідо­лів. 17 Тож він роз­мов­ляв у си­на­го­зі з юдея­ми та з бо­го­бій­ни­ми, і на рин­ку що­ден­но зо стріч­ни­ми. 18 А дех­то з фі­ло­со­фів епі­ку­ре­їв та сто­їків спе­ре­ча­ли­ся з ним. Од­ні го­во­ри­ли: Що то хо­че ска­за­ти оцей пус­то­мов? А ін­ші: Зда­є­ть­ся, він про­по­від­ник чу­жих бо­гів, бо він їм зві­щав Єван­ге­лію про Ісу­са й вос­кре­сен­ня. 19 І, взяв­ши йо­го, по­ве­ли в аре­о­паг та й ка­за­ли: Чи мо­же­мо зна­ти, що то є ця нау­ка но­ва, яку про­по­ві­ду­єш ти? 20 Бо чуд­не щось вкла­да­єш до на­ших вух. От­же хо­че­мо зна­ти, що то зна­чи­ти має? 21 А всі ате­ня­ни та за­хо­жі чу­жин­ці ні­чим ін­шим рад­ніш не за­йма­ли­ся, як аби щось но­ве го­во­ри­ти чи слу­ха­ти. 22 То­ді Пав­ло став по­се­ре­ди­ні аре­о­па­гу й про­мо­вив: Му­жі атен­ські! Із усьо­го я ба­чу, що ви ду­же по­бож­ні. 23 Бо, про­хо­дя­чи та ог­ля­даю­чи свя­то­щі ва­ші, я зна­йшов та­кож жер­тів­ни­ка, що на ньо­му на­пи­са­но: Не­зна­но­му Бо­го­ві. Ось То­го, Ко­го на­вман­ня ви ша­нує­те, То­го я про­по­ві­дую вам. 24 Бог, що ство­рив світ і все, що в ньо­му, був­ши Гос­по­дом не­ба й зем­лі, про­жи­ває не в хра­мах, ру­кою збу­до­ва­них, 25 і Він не ви­ма­гає слу­жін­ня рук люд­ських, ні­би в чо­мусь Він мав би пот­ре­бу, бо Сам дає всім і жит­тя, і ди­хан­ня, і все. 26 І ввесь люд­ський рід Він з од­но­го ство­рив, щоб за­меш­ка­ти всю по­верх­ню зем­лі, і при­зна­чив ок­рес­ле­ні до­би й гра­ни­ці за­меш­кан­ня їх, 27 щоб Бо­га шу­ка­ли во­ни, чи Йо­го не від­чу­ють і не знай­дуть, хоч Він не­да­ле­ко від кож­но­го з нас. 28 Бо ми в Нім жи­ве­мо, і ру­хає­мось, і іс­нує­мо, як і дея­кі з ва­ших пое­тів ка­за­ли: На­віть рід ми Йо­го! 29 Отож, був­ши Бо­жим тим ро­дом, не по­вин­ні ми ду­ма­ти, що Бо­же­ст­во по­діб­не до зо­ло­та, або сріб­ла, чи до ка­ме­ню, тво­ру мис­тецтва чи люд­ської ви­гад­ки. 30 Не зва­жаю­чи ж Бог на ча­си не­ві­до­мо­сти, ось те­пер усім лю­дям на­ка­зує, щоб скрізь кая­ли­ся, 31 бо Він ви­зна­чив день, ко­ли хо­че су­ди­ти по­прав­ді ввесь світ че­рез Му­жа, що Йо­го на­пе­ред Він пос­та­вив, і Він по­дав до­ка­за всім, із мерт­вих Йо­го вос­кре­сив­ши. 32 Як по­чу­ли ж во­ни про вос­кре­сен­ня мерт­вих, то од­ні на­смі­ха­ти­ся ста­ли, а ін­ші ка­за­ли: Про це бу­де­мо слу­ха­ти те­бе ін­шим ра­зом... 33 Так ви­йшов Пав­ло з-по­між них”.

Чо­му мі­сія ап. Пав­ла в Афі­нах не вда­ла­ся?

Йо­го ди­пло­ма­тія за­зна­ла по­раз­ки. Він ду­же по­верх­не­во спри­йняв їх­ній по­лі­те­їзм як ві­ру в іс­ну­ван­ня ба­га­тьох бо­гів. На­справ­ді все бу­ло не так. У той час в Гре­ції вже не мож­ли­во бу­ло знай­ти лю­ди­ну, яка би ві­ри­ла в іс­ну­ван­ня гре­цьких бо­гів (як­що та­ка лю­ди­на ко­лись в Гре­ції вза­га­лі іс­ну­ва­ла, в що я сум­ні­ва­юсь). Різ­ні бо­ги – це ви­ра­жен­ня яки­хось ат­ри­бу­тів чи ха­рак­те­ри­стик єди­но­го бо­га, ви­ра­же­них люд­ським спо­со­бом. Усі бо­ги аре­о­па­гу – це тво­рін­ня люд­сь­ко­го ро­зу­му.

Для ап. Пав­ла, який на­ро­див­ся та ви­ріс у ін­шій куль­ту­рі, це бу­ло ве­ли­ким згір­шен­ням, кон­траст був ду­же ве­ли­кий.

Не­зна­ний бог – це бог, яко­го лю­ди­на ще не ство­ри­ла, але ство­рить у май­бут­ньо­му в про­це­сі роз­ви­тку фі­ло­соф­ської та бо­го­слов­ської дум­ки.

Не­зна­ний бог Пав­ла – це но­ва ідея, но­ва фі­ло­соф­ська сис­те­ма, но­ва фі­гу­ра з мра­мо­ру то­що. Но­ви­ми ідея­ми во­ни вже си­ті по гор­ло. Бог, що вос­крес із мерт­вих – це щось екс­т­ра­ва­гант­не, ек­зо­тич­не, але не но­ве. Бо­ги, які вми­ра­ють та вос­кре­са­ють іс­ну­ють в ін­ших ре­лі­гі­ях. Ап. Пав­ло не зміг їх ні­чим за­ці­ка­ви­ти.

Як пер­ший, так і дру­гий спо­со­би бо­роть­би з ідо­ло­по­клон­ст­вом не­дос­ко­на­лі.

У пер­шо­му ви­пад­ку лю­ди­на, по­збув­шись ви­ди­мих об­ра­зів Бо­га, не мо­же ви­ки­ну­ти не­ви­ди­мі об­ра­зи Бо­га зі сво­го сер­ця, ін­те­лек­ту, уя­ви та фан­та­зії. Во­на бу­де на­ма­га­ти­ся ін­те­лек­ту­аль­но об­ґрун­ту­ва­ти та згли­би­ти свою ві­ру, ство­рюю­чи фі­ло­соф­ські та бо­го­слов­ські об­ра­зи Бо­га. І зав­жди бу­де під­да­ва­тись спо­ку­сі, що мій об­раз Бо­га іс­тин­ний і пра­виль­ний, а всі ін­ші об­ра­зи – фаль­ши­ві, отож їх тре­ба ни­щи­ти. Ві­ро­не­тер­пи­мість, ре­лі­гій­ний фа­на­тизм – це на­слід­ки та­кої пос­та­ви. Лю­ди­на бу­дує свою Ва­ви­лон­ську ве­жу і ни­щить усі ін­ші.

У дру­го­му ви­пад­ку зов­ніш­ній по­лі­те­їзм мо­же ста­ти за­хис­том внут­ріш­ньо­го мо­но­те­їз­му та ус­ві­дом­лен­ня не­збаг­нен­но­сті Бо­га. Міль­йо­ни ін­дій­ських бо­гів – це знак, що жод­ний з них не є Бо­гом, що все це – ви­твір люд­ської уя­ви та фан­та­зії, а іс­тин­ний Бог за­ли­ша­є­ть­ся не­ви­ди­мим, та­єм­ни­чим і при­хо­ва­ним. У цьо­му ви­пад­ку лю­ди­на під­да­є­ть­ся спо­ку­сі ні­гі­ліз­му, суб’єктивізму, зне­ці­нен­ня люд­ських пі­зна­валь­них здат­но­стей ду­хов­но­го сві­ту, під­дає сум­ні­вам мож­ли­вість іс­ну­ван­ня чи пі­знан­ня іс­ти­ни.

Ів. 18, 38: „ Го­во­рить до Ньо­го Пи­лат: Що є прав­да?.

Ів. 8, 32: „і піз­нає­те прав­ду, а прав­да вас віль­ни­ми зро­бить!.

Ів. 14, 6: „Я до­ро­га, і прав­да, і жит­тя..

Ів. 17, 17: „Ос­вя­ти Ти їх прав­дою! Твоє сло­во то прав­да”.

Пра­виль­ний шлях – це пос­тій­не ус­ві­дом­лен­ня, що ми сто­їмо пе­ред Бо­гом з по­рож­ні­ми ру­ка­ми, і так бу­де зав­жди. Що всі на­ші знан­ня, здо­бут­ки фі­ло­соф­сько-бо­го­слов­ської дум­ки про­со­чу­ю­ть­ся крізь на­ші паль­ці як во­да, і в на­ших до­ло­нях ні­чо­го не за­ли­ша­є­ть­ся, ли­ше ту­га і спра­га сер­ця за Тим, хто за­ли­ша­є­ть­ся ду­же бли­зьким, але зав­жди не­пі­зна­ним, не­ви­ди­мим, не­збаг­нен­ним.

LEC­TIO DI­VINA – це своє­рід­не іко­но­бор­ст­во, пос­тій­не ни­щен­ня ус­та­ле­них сте­рео­ти­пів мис­лен­ня, ро­зу­мін­ня по­дій Св. Пись­ма; це ни­щен­ня од­ні­єї іко­ни і, вод­но­час, ство­рен­ня ін­шої, і так пос­тій­но, без кін­ця.