А) Ототожнення себе зі сліпцями

 

Фізична сліпота сліпців стає символом моєї духовної сліпоти. Чи я вже зустрів Ісуса, отримав дар духовного зцілення, прозрів і йду за Ним, чи тільки сиджу при дорозі і благаю милостиню у перехожих.

Увесь опис ситуації сліпих стає символічним описом моєї ситуації. Історичність біблейських подій чи міфічність для мене не має значення. Історичний опис я тепер сприймаю як Божу мову, якою Бог промовляє до мене не прямо, а в закодованому виді. Боже післання містить багато рівнів, багато пластів. Історичний опис – це самий верхній пласт, палімпсест, який я повинен стерти – щоб побачити те, що знаходиться під ним. Але древніший текст, у свою чергу, стає палімпсестом для ще древнішого тексту. І так до безконечності. Від мене залежить – скільки пластів я зможу розчистити і скільки рівнів зумію відчитати. До якої глибини Св. Письма я зможу дійти?

1) Сліпі просять милостиню у перехожих

Це образне представлення людини, в житті якої вертикальна вісь – спрямування до Бога, відсутня. Людина спрямована лише в горизонтальній площині: на зовнішній світ з усіма його структурами, на інших людей і на себе саму. Якщо вона релігійна, то ця релігійність суто зовнішня: добре релігійне виховання, закорінене в традиції та вірі батьків, які передали їй не живу віру в живого Бога, а традицію – комплекс етичних норм поведінки і зовнішній ритуал. Церква і обряд для такої людини – це атрибути національної тотожності, такі самі як мова, гопак і борщ.

2) Сліпі волають: „Господи, помилуй”

У житті людини з’являється вертикальна вісь – Бог. Але який Бог? Бог – сила, могутність, по відношенню до якого людина відчуває васальну залежність. Але васал не є сином господаря. Васал від свого пана не може отримати великих дарів. Щоб отримати щось – треба щось дати, заслужити чи заробити подарунок. Релігійна людина збирає заслуги перед Богом: безгрішне життя, прощі, молитви, ходження до церкви. Чим більше дам, тим більше отримаю. І волає до Бога: „Господи, помилуй” не як дитина до батька, а як васал до пана – просить милостиню: здоров’я, роботу, добру оцінку на екзамені тощо, але не просить зцілення від духовної сліпоти. Зцілення вона не просить тому, що не усвідомлює своєї духовної сліпоти, вважає себе зрячою. Такими людьми переповнені церкви. Такі християни кричать до Бога і на Бога, але не чують Його і не хочуть чути. Його самого вони не хочуть знати, хочуть лише милостиню.

3) Сліпі просять: „Господи, Учителю, щоб відкрилися нам очі”

Цей рівень – це вже діалог, а не монолог. Залишмо на хвилину сліпців і поміркуймо над чимсь іншим.

Згадаймо байку про золоту рибку. Пошукаймо символіку цієї байки. Золота рибка – образ Бога, який виконує людські прохання. Але чому байка закінчується розбитим коритом, а не щасливим кінцем? У чому полягає проблема або духовна суть байки?

Людина не розуміє причину своїх проблем – духовну сліпоту. Бачить лише наслідки цієї сліпоти, і просить Бога усунути наслідки. Причина залишається і буде постійно давати негативні наслідки. Допомогати людині у такий спосіб означає утверджувати її в її сліпоті. Розбите корито – це закінчення байки, кінець діалогу з Богом, але, водночас, і запитання для людини: чому так сталось? – як початок нової байки.

Початком нової байки може бути лише навернення – як глибоке переосмислення своїх цінностей, усвідомлення своєї сліпоти і прохання: щоб відкрилися мені очі.

Подібну символіку ми можемо знайти в фільмі «Сталкер», поставленому за книгою братів Стругацьких. Майбутнє людства: екологічна катастрофа, геофізичні аномалії. На землі існує закрита зона з такими аномаліями, з якої ще ніхто не повернувся. Але існує повір’я, що в центрі зони є двері, відчинивши які людина отримає велику силу й могутність. Троє сміливців пробираються в зону, долають усі труднощі, доходять до дверей, сідають перед ними замислені. Ніхто з них не наважується відчинити ці двері. Кінець фільму.

Яку загадку загадали нам автори? Спробуймо розгадати. Троє сміливців були опановані ідеєю отримати силу та могутність для того, щоб врятувати світ від біди, допомогти людству. Ідеї та бажання шляхетні. Вони ризикували своїм життям і дійшли до мети. Залишилось зробити останній крок. Чому вони зупинились?

Метафора їхнього шляху – це метафора їхнього духовного розвитку. Ввійшли в зону одні люди, дійшли до її центру зовсім інші. Їхній шлях – це постійний ризик, ходження по грані між життям і смертю. Психологія говорить про пограничні ситуації між життям і смертю. Саме в таких ситуаціях людина стає сама собою: з глибин її єства виходить на поверхню все добре, що вона має, і все погане. Маски спадають з обличь. Людина відкриває себе для себе, починає нарешті розуміти – ким вона є: демоном. Відбувається велика внутрішня боротьба – щоб подолати демона. Отож, коли вони дійшли до мети, то вже пізнали темні сторони своєї душі, позбулись самовпевненості у своїй доброті, шляхетності, альтруїзмі. Пізнали свою гріховність (ап. Петро позбувся своєї самовпевненості лише після того, як зрадив Ісуса). Вони стали духовно зрілими і бояться відповідальності: отримавши таку силу, я буду чинити добро, чи стану тираном і знищу світ?

Подібну, але, водночас, іншу символіку ми можемо віднайти у фільмі «Ефект метелика». Молодий розумний студент, перечитуючи свої дитячі щоденники, відкриває, що може входити в минуле і змінювати його. Його бажання шляхетні – виправити помилки минулого, врятувати брата коханої дівчини, який у дитячому віці випадково загинув тощо. Йому це вдається. Але за кожним разом, коли він робить щось добре в одному вимірі дійсності, в іншому вимірі стається щось погане. Він не може передбачити всіх наслідків, і коли з минулого повертається в теперішнє, то бачить, що воно стало не кращим, а гіршим. Він починає усвідомлювати, що вліз туди, де не мав права лізти. Але вже пізно. Коло замкнулося. Він приречений постійно повертатись до минулого і щось у ньому виправляти. Фільм закінчується щасливо – йому нарешті вдалося усе виправити. Але якою ціною? Він повинен був увійти в минуле і розлучитися назавжди з коханою.

Духовна суть фільму така: чинити добро механічно, простою людською логікою не можливо. Чинити добро – віддавати найдорожче, що людина має. Тобто, духовний вимір людини може бути лише пасхальним виміром: спочатку страждання і смерть, потім воскресіння.

Молитва – це духовний вимір людини. Справжня молитва за когось – це прагнення віддати себе цій людині, а не нагадування Богові про те, що Він не доробив цей світ, і мусить щось у ньому докінчувати.

Духовний вимір людини – це не її побожні зовнішні вчинки і вербальна молитва.

Духовний вимір людини – це її почуття, прагнення і думки.

Наша справжня молитва – це не те, що ми бормочемо устами, а те, чого ми прагнемо в наших думках і уяві. Вислухати наші молитви – то матеріалізувати наші думки. Що з цього вийде? «Соляріс» Станіслава Лема. Отож, духовний розвиток – це очищення почуттів, прагнеь і думок. Зовнішня релігійність – це аскетизм, приготування до духовного життя, а не його суть.

Повернімось до наших сліпців. Їхнє прохання показує їхню духовну зрілість, вони усвідомлюють свою головну проблему – сліпоту, і просять не куска хліба, а зцілення.

Людина стає духовною істотою не тоді, коли виконує всі Божі і Церковні заповіді, а тоді, коли усвідомить свою сліпоту, свій гріх.