3. Молитва благодарення

 

Пс. 30, 1-3: „1 Буду тебе величати, о Господи, бо Ти з глибини мене витяг, і не потішив моїх ворогів ради мене! 2 Господи, Боже мій, я кликав до Тебе, і мене вздоровив Ти. 3 Господи, вивів Ти душу мою із шеолу, Ти мене оживив, щоб в могилу не сходити мені!”

Але раптом темрява зникає. Я починаю розуміти, що перебував у гробі, в якому сам себе зачинив своїм мисленням, своїм світосприйняттям, своєю мудрістю і богомільністю. Позбувшись усього того, що я вважав своїми здобутками, своїми заслугами, своєю духовністю, я зумів повернутися до Ісуса і почути Його. І тепер я чую: „Лазарю, вийди з гробу”. Я виходжу.

Переді мною постає довколишній світ, але у зовсім інших кольорах. Переді мною постає все моє минуле життя. Але це бачення не матеріальне. Тут зовсім немає того, що ми називаємо простором і часом. Ісус змінив мою свідомість. Я сприймаю усе довкола і своє життя у духовних категоріях. Моє минуле не пробігає перед моїми очима як документальний фільм мого життя. Я бачу усе моє минуле відразу – як один кадр, як ікону. Духовне бачення – це не бачення усіх подій минулого, це бачення суті мого життя. А суть – це Бог. І там, де я раніше бачив своє життя в чорних кольорах, я починаю бачити там суть, тобто Божу любов, Божу присутність у кожній хвилині мого життя. У тому всьому, що я вважав своїми втратами і поразками, за що жалів і хотів це змінити, я тепер бачу глибокий духовний смисл. Боже провидіння перебувало зі мною постійно. Всі мої терпіння – це результат моєї сліпоти. Але все моє терпіння було також духовною школою, духовним очищенням, яке провадило мене до Бога.

Вихід з гробу, пробудження, просвічення, бачення довкола лише Божої любові й світла там, де раніше я бачив лише темряву, все це породжує в мені крик і молитву благодарення. Я накінець прозрів.

Стою задивлений у безконечний світ –

Твою любов збагнути я не вмію.

Душа тужливо квилить і болить –

Без Тебе серце чим ще обігрію?

Без Тебе, Боже, вічний і святий,

Без Тебе, так близький і так незнаний,

Сумління мого докоре німий,

Цілителю на мої болі, рани.

Тебе у муках довго я шукав

І довго прагнув і у далеч рвався,

Усе життя і плакав, і страждав,

А Ти у серці близько так ховався.

Великий Боже, в мій убогий світ,

Де розпачливо дотлівали мрії

Й на тілі виступав кривавий піт,

Ти спокій вніс і радість, і надії.

І серце закричало, як колись,

Коли хлоп’ям робив я перші кроки,

Та голос тихо: „Сни твої збулись,

Але до мене йти ще довгі роки.

Тепер пізнаєш, що то справжній біль,

Тепер пізнаєш, що то справжні муки,

Як сипати на рани будуть сіль

І до Голгофи прибивати руки.

Тепер піднімеш всі свої хрести,

Які ти залишив десь на дорозі,

Вінки тернові в серденьку нести,

Цілунки Юди – це життя у Бозі”.

Все моє життя постає передо мною як один безперервний штрих історії мого спасіння. Моє ставлення як до мого минулого, так і до всього довколишнього світу цілком змінилось. Я не бачу в минулому і в сучасному зла. Воно просто не існує. Зло – це фікція, і фікцією є також усе богословське мудрування на тему зла. Св. Августин змарнував багато часу, намагаючись зрозуміти і здефініювати реальність зла, і не спромігся усвідомити просту річ: добро і зло – це не реальність, це суб’єктивні категорії, які існують лише в людському мозку, в свідомості, зіпсутій первородним падінням. Адам і Єва не пізнали добро і зло, вони його створити в своїй зіпсутій свідомості. Повернення до Бога – це зміна, преображення свідомості, повернення до свідомості до гріхопадіння, яка не сприймала світ в категоріях добра і зла, а у всьому бачила Божу мудрість і суть. Книга Іова глибоко це унаочнює.

Молитва болю чи стан моєї душі і свідомості – це глибоке очищення, нищення свого «Я» в корені. Тепер Бог повертає мені все, що я втратив, навіть первісну свідомість. І лише тепер я усвідомлюю, що всі мої ідеали, якими я жив, були ідеалами раба, невільника, який боявся їх втратити. Тепер мені повернено ці ідеали, але я їх отримую як вільна людина.

Тепер я починаю розуміти сенс зміни імені в Біблії. Ім’я людини виражає її внутрішню духовну суть, характеризує всю особу – ким вона є. Бог закликає людину сповнити Його волю. Піти за Божим покликом і виконувати Його волю – це змінити свій спосіб мислення, шкалу цінностей, це змінити у першу чергу себе, своє єство, свою внутрішню суть. Отже, змінити своє ім’я.

Бт. 17, 5: „І не буде вже кликатись ім’я твоє: Аврам, але буде ім’я твоє: Авраам, бо вчинив Я тебе батьком багатьох народів” .

Бт. 17, 15: „Сара, жінка твоя, нехай свого ймення не кличе вже: Сара, бо ім’я їй: Сарра”.

Бт. 32, 28: „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль” .

Ів. 1, 42: „На нього ж споглянувши, промовив Ісус: Ти Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: скеля”.

„У древній єврейській культурі ім’я – szem – окреслювало суть речі та внутрішню дійсність особи. По мірі її пізнавання до першого імені додавали друге або ім’я повністю змінювали” [1].

Божий поклик – це пробудження людини з її сну, витягування її із забуття. Свідома відповідь – це пригадування: ким я є насправді, яке моє істинне ім’я, яка моя істинна сутність, дана мені Богом.

Бог повертає Аврамові, Сарі, Якову і Симонові втрачену пам’ять, забуте справжнє ім’я, яке відображає їх істинну внутрішню сутність, дану Богом.

Слухати Бога і пізнавати правду означає повертати собі втрачену свідомість, віднаходити себе, своє справжнє „Я”.

Бог повертає мені також моє національне ім’я – українець. Я глибоко ототожнююсь зі своїм народом, у глибині душі стаю з ним єдністю, неподільністю.

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім’ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

Василь Симоненко. „Україні”

 
    

[1] Mycielski L OSB. Głosić Ewangelię. – Krakόw: 1997 . S. 13.