1. Молитва болю

 

Молитва болю (лат. oratio compunctionis) – буквально: молитва пробиття, пронизування – це досвід страшного суду і пекла. Кожна людина, віруюча і невіруюча, зазнає це в трагічних моментах свого життя: важка хвороба, каліцтво, смерть найближчої людини.

Іова 1, 18-19: „18 Поки він говорив, аж надбігає ще інший та й каже: Сини твої та дочки твої їли та вино пили в домі свого первородженого брата. 19 Аж раптово надійшов великий вітер з боку пустині, та й ударив на чотири роги дому, і він упав на юнаків, і вони повмирали... І втік тільки я сам, щоб донести тобі...”

Іова 3, 1-11: „1 По цьому відкрив Йов уста свої та й прокляв був свій день народження. 2 І Йов заговорив та й сказав: 3 Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: Зачавсь чоловік! 4 Нехай стане цей день темнотою, нехай Бог з висоти не згадає його, і нехай не являється світло над ним!... 5 Бодай темрява й морок його заступили, бодай хмара над ним пробувала, бодай темнощі денні лякали його!... 6 Оця ніч бодай темність її обгорнула, нехай у днях року не буде названа вона, хай не ввійде вона в число місяців!... 7 Тож ця ніч нехай буде самітна, хай не прийде до неї співання! 8 Бодай її ті проклинали, що день проклинають, що левіятана готові збудити! 9 Хай потемніють зорі поранку її, нехай має надію на світло й не буде його, і хай вона не побачить тремтячих повік зорі ранньої, 10 бо вона не замкнула дверей нутра матернього, і не сховала страждання з очей моїх!... 11 Чому я не згинув в утробі? Як вийшов, із нутра то чому я не вмер?”

Мій Господи, нема моєї доні,

Навіщо жити, як її нема?

Здмухнув Ти, наче пилюгу з долоні,

Моє життя. Погасло сонце. Тьма.

Я – порох у космічному безмежжі,

Що вже не чує світла і тепла;

Я впав, пробитий, як нью-йоркські вежі,

І розвалився, і згорів дотла.

Я – попіл, де не видно іскри навіть,

Та він летить, як та душа жива,

Куди? На рідну смерекову павіть,

В Карпати, в перші Солині слова.

Я впасти хочу на зелену хвою,

На стежку, де колись ішли бої,

Де я із Соломією малою

Ходив, сліди показував свої.

Там, де стоять смереки щонайвищі,

Де скоростріли грали, як громи,

Тризуб, нарізаний на стовбурищі,

Живицею залитий, як слізьми,

Вона побачила... Моя дитина

При світлі українського герба

Постала, як мого життя єдина

Учителька, надія і судьба...

За що мене покарано, мій Боже,

За що в золу обернено мене,

Що статися уже вогнем не може,

Хіба що на секунду спалахне...

Я був колись, як непогасний мрійник,

Я полум’ям невтомним був колись,

Тепер Ти бачиш: я – вогонь – покійник,

Що прагне, та не в силі підвестись.

Стопчи мене, землі моєї грудку

Кинь на мою труну, а коли ні –

Сховайся, Господи, від мого смутку,

Бо він страшний, як зойки на війні.

Дмитро Павличко

Дуже часто людина до кінця свого життя не може вийти з цього пекла – не жива і не мертва. Єдиними дверми, через які людина може вийти зі свого пекла, єдиним світлом, яке розсвітить темряву її душі, є віра. Але віра справжня. Бог – це вже не ритуал, не культ, не об’єкт поклоніння, не комплекс світоглядним концепцій тощо. Бог як жива істота, що входить у людське пекло і витягує людину на світло.

Іова 42, 1-6: „1 А Йов відповів Господеві й сказав: 2 Я знаю, що можеш Ти все, і не спиняється задум у Тебе! 3 Хто ж то такий, що ховає пораду немудру? Тому я говорив, але не розумів... Це чудніше від мене, й не знаю його: 4 Слухай же ти, а Я буду казати, запитаю тебе, ти ж Мені поясни... 5 Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе... 6 Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі!... ”

Молитва болю для християнина – це зустріч з Богом-світлом. У променях божественного світла я починаю бачити свою душу по-іншому. Без світла я бачив лише загальні контури своєї душі, її тінь, пізнавав і зглиблював її поверхню, тому що до глибини не мав жодного доступу. Побачити її глибину я можу лише в божественному світлі. Це єдине світло, яке може проникнути мою душу наскрізь і повністю її просвітити, виставити на показ всі її найглибші та найтемніші закутки. Від божественного світла ніщо не сховається, ніщо не втече.

Отже, зустріч з Богом – це також зустріч із самим собою, з таким, який я є насправді. Тепер усі маски, всі захисні механізми, всі мої передсудження, всі стереотипи мого мислення і почування, всі комплекси мого виховання, всі комплекси, породжені культурою і традицією, всі мої часово-просторові обмеження зникають.

Усі психологічні школи самопізнання – ніщо у порівнянні з божественним світлом. Усі великі психологи людства зуміли побачити лише тисячну долю людської душі. В божественному світлі я бачу всю свою душу відразу, безпосередньо, ясно і виразно.

Я бачу дійсність такою, якою вона є насправді, тому що бачу її Божими очима. В цей момент я стаю Богом. Але яку дійсність я бачу? Я бачу дійсність моєї душі. І ця дійсність – повна гріховність, пекло. Зустрівши Бога і отримавши божественний зір – бачення справжнього стану речей, я потрапляю на страшний суд, де я і суддя, і підсудний в одній особі. Бог мене не осуджує і не карає. Я ще не бачу Його як особу. Він захований за своїм світлом, яке мене просвічує і сліпить. Я сам себе оцінює і осуджую.

Гріховність, яку я бачу, це не наслідок моїх особистих гріхів, які складають лише маленьку частину моєї гріховності. Гріховність – це моя екзистенціальна ситуація, з якою я прийшов у цей світ, а не набув її тут. Гріховність – це не брудні плями на моїй чистій душі, які можна змити. Гріховність – це моя душа, чорна і брудна. Моя душа – це не щось забруднене, а сам бруд, поза яким нічого нема. Знищити бруд – знищити мою душу, вбити мене. Це – моя оцінка мене самого і осуд.

Світло зникає і я залишаюсь серед цілковитої темряви, посеред смерті. Я в пеклі, я вже труп, я мертвий, і на рівні відчуттів я сприймаю і переживаю свою смерть набагато реальніше, ніж сприймав і переживав своє земне життя. Але ця смерть не фізична, це не неіснування. Ця смерть – духовна. Моє «Я» існує, але поза цим «Я» немає абсолютно нічого – ні Бога, ні інших людей, ні створеного Богом світу, ні навіть мого тіла. Я став чистою свідомістю свого «Я», зачиненою в темряві. Моя свідомість має почуття, які в повній розпуці кричать і страждають.

Отож, перша глибока зустріч з Богом – це зустріч з самим собою, це досвід страшного суду і пекла. І саме цей досвід є глибоким духовним досвідом. Здебільшого ми оцінюємо і осуджуємо інших людей. Але досвід пекла – це того пекла, яке я сам собі створив, і в якому перебуваю лише я сам, інших людей у ньому немає, досвід повної ізоляції.

Мій стан – це біль і страждання.

У цьому стані в мені пробуджується уся моя гордість, егоїзм, ненависть, зло. Я починаю ненавидіти всіх і все. Довколишній світ і найближчі люди стають моїми ворогами.

Поговори зі мною, Божа Мати,

Вгамуй мій дух у гаморі життя,

Навчи мене терпіти і кохати,

Нема нікого – тільки Ти і я,

І небо синє з краю і до краю,

І до хреста прибитий Божий Син;

Рятуй мене, бо гину я, вмираю,

Один у цьому мороці, один.

Зневіри яд підступно підповзає

До моїх гордих, непокірних скронь.

Мене у цьому світі ще тримає

Тепло твоїх божественних долонь.

Поговори зі мною, Божа Мати,

Кинь промінь світла у моє життя,

Навчи мене цей світ не проклинати,

Бо в страшних муках догораю я.

Пс. 31, 9-13: „9 Помилуй мене, Господи, бо тісно мені, від горя вже виснажилось моє око, душа моя й нутро моє, 10 бо скінчилось життя моє в смутку, а роки мої у квилінні, моя сила спіткнулася через мій гріх, і виснажились мої кості! 11 Я в усіх ворогів своїх став посміховищем, надто сусідам своїм, і страхіттям знайомим моїм, хто бачить надворі мене утікають від мене! 12 Я забутий у серці, немов той небіжчик, став я немов та розбита посудина... 13 Бо чую багато шептання, страхання навколо, як змовляються разом на мене, вони замишляють забрати мою душу...”