1. 3. Порівняння

Рис.  13 . ІІ. MEDITATIO. Мт. 20, 29-34. Методи читання

 

На Рис. 9. було показано чотири методи читання структури чуда. Але на цьому етапі LECTIO DIVINA ці методи переплітаються, особливо з особистим. Ми свідомо повертаємось до попереднього етапу: LECTIO і спонтанно входимо в наступні етапи: ORATIO і CONTEMPLATIO.

 

Звернімо увагу на те, як сліпі звертаються до Ісуса.

1.                 Сину Давидів.

2. Господи, Сину Давидів.

3. Господи.

 

Перша форма звертання – Сину Давидів.

Іс. 11, 1-4: „1 І вийде Пагінчик із пня Єссеєвого, і Галузка дасть плід із коріння його. 2 І спочине на Нім Дух Господній, дух мудрості й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху Господнього. 3 Його уподобання в страху Господньому, і Він не на погляд очей своїх буде судити, і не на послух ушей Своїх буде рішати, 4 але буде судити убогих за правдою, і правосуддя чинитиме слушно сумирним землі. І вдарить Він землю жезлом Своїх уст, а віддихом губ Своїх смерть заподіє безбожному”.

Сином Давида може бути будь-хто з роду царя Давида. І пророцтво Ісаї нічого не говорить про його божественність і надприродність. Месія може бути кимсь на зразок мудрого царя Соломона, який був сином Давида. Але Соломон не мав надприродної сили, не чинив чуда, тільки мудро керував державою і судив. Серед натовпу, який йде за Ісусом, також могли бути люди з роду Давида. Отже звернення – Сину Давидів відноситься до людини, а не до Бога, і ще не є визнанням віри. Говорячи образно: вони ще не взяли необхідну планку, і тому Ісус йде далі, не затримується. Вони чують, як Він віддаляється, а разом з Ним віддаляється і їхня остання надія і шанс. До того ж люди починають їх картати, щоб вони замовкли. Між ними та Ісусом встає стіна його визнавців, які блокують їм доступ до Нього. Ситуація погіршується.

Пс. 3: „О Господи, як багато моїх ворогів, багато їх повстало проти мене. Багато тих, що мені кажуть: „Нема йому спасіння в Бозі.” Але ти, Господи, щит мій навколо мене, ти моя слава, підносиш голову мою вгору. Я голосно візвав до Господа, і він вислухав мене з гори святої своєї. Я не боюся безлічі людей, що навколо мене обсіли”.

Визнавці Христа перешкоджають іншим наблизитися до Нього, узурпують право на Ісуса, створюють клан, зачинену групу, в яку нелегко потрапити. Хто такі послідовники Ісуса? Це Його видима Церква. І саме ця Церква, послана в світ нести Добру Новину, вже тепер стоїть на перешкоді цій Добрій Новині. Замість того, щоб бути посередницею між небом і землею, стає стовпом, об який можна розбити голову. А ми в своєму житті своїм християнським способом мислення і поведінкою спричинюємося до поширення Христового вчення чи навпаки – стоїмо стіною між Богом і світом? І ті, хто бачать нашу віру, йдуть до церкви чи намагаються хутчіше втекти від такої віри і такої Церкви?

Вони роблять неймовірне зусилля волі, починають кричати: Господи, Сину Давидів. Господи – це визнання віри, визнання Його божественності й надприродних можливостей.

Слуга Божий Митрополит Андрей так розпочинає Молитву про Божу Мудрість: Великий і всемогутній Боже! Зішли на мене з високих і святих Своїх небес і від престолу Своєї святої слави Твою святу мудрість, що сидить поруч Тебе. Дай мені мудрість Твого уподобання, щоб я в житті умів те, що Тобі миле, гаряче бажати, мудро шукати, у правді признавати і досконало виповняти на славу й честь Твого святого Імені, „на хвалу слави Твоєї благодаті”.

У цих сліпців бачимо гаряче бажання, мудре шукання і признання у правді. Перше звертання „Сину Давидів” недосконале, Бог не відповідає. Але, незважаючи на те і на зовнішні перешкоди, вони ще більше волають до Бога про порятунок, шукають, і їхнє друге звертання „Господи, Сину Давидів” – це великий крок вперед.

Мт. 20, 32-33: „32 Ісус же спинився, покликав їх та й сказав: „Що хочете, щоб Я вам зробив? 33 Вони Йому кажуть: „Господи, нехай нам розкриються очі!” Ісус зупиняється і починається діалог. Що хочете, щоб Я вам зробив? Благання „Змилуйся над нами” ще нічого не говорить. Кожна людина має свої проблеми, свої бажання, свій світогляд і свій образ Бога. І її безпосереднє звертання до Бога, її молитви і прохання ще не означають, що вона релігійна і духовна. „Змилуйся над нами” – це дуже абстрактне благання, яке не означає пізнання і усвідомлення своєї гріховності і відкриття ума і серця перед Богом. У випадку сліпців їхні благання могли означати прохання дати їм милостиню, їжу, одежу – отже могли стосуватися виключно матеріальних цінностей і ще не виражати духовний вимір їх релігійності. І питання Ісуса – це випробування: що для вас головне, яка шкала ваших цінностей, чи ви усвідомлюєте глибину своїх проблем, свою гріховність, яка є справжньою причиною ваших бід, і чи ви готові прийняти Бога до свого серця, прозріти не тільки тілесно, але й духовно? Вони відповідають: Господи, щоб нам відкрилися очі! В третьому звертанні вони опускають „Сину Давидів”, звертаються виключно до Його божественності і конкретизують своє прагнення: наша проблема в нашій сліпоті.

34 І змилосердивсь Ісус, доторкнувся до їхніх очей, і зараз прозріли їм очі, і вони подалися за Ним. Бог простягає їм свою руку, вони прозрівають і йдуть слідом за Ним, що означає також їхню духовну зрячість. У випадку оздоровлення десятьох прокажених вони йдуть своїм шляхом, отже духовного зцілення не відбулося, лише фізичне.

У першій частині Рис. 5. були дві групи людей: одна йшла, друга сиділа. В четвертій частині ці групи з’єднуються: усі йдуть за Христом.

Три подібні, але різні форми звертання до Ісуса показують поступальний розвиток їхнього духу.

Сину Давидів стосується виключно людини, людських здатностей, влади, багатства, тощо, і має свої обмеження. Людина може надати матеріальну допомогу: їжу, одяг, гроші. Може організувати притулок для бездомних, Карітас, лікарню для убогих, психологічну допомогу, дати людське тепло і любов. Але всі ці засоби допомоги іншій людині природні – людина не може оздоровити людину повністю, в корені та фундаментально. І це звернення направлене в горизонтальній площині міжлюдських взаємин і ще не виражає духовного виміру людини, лише її соціальний вимір: бачення проблем в горизонтальній площині і прагнення вирішити ці проблеми людськими засобами. Той, хто бачить в Ісусі лише „Сина Давида”, буде просити Бога діяти в горизонтальній площині, тобто вирішувати соціальні, економічні і політичні проблеми.

Господи, Сину Давидів – людина таким зверненням спрямовує свій зір до неба, усвідомлює вертикальну площину своїх проблем, свій духовний вимір. Усвідомлює свій стан в цьому світі – стан грішника, причиною якого є не зовнішній світ з його бідами і нещастями, а сама людина: її внутрішній стан. Усвідомлення своєї гріховності – це усвідомлення необхідності надприродних засобів допомоги, що може дати лише Бог. На цьому рівні розпочинається сакраментальне життя християнина – участь в Церковних богослужіннях і в Святих Таїнствах: в першу чергу в Таїнствах Покаяння і Євхаристії, практика молитви. Але цей рівень також має свої обмеження.

Ісус зупиняється і питає: Що бажаєте, щоб учинив я вам? Переважна більшість людей не чують цього голосу Бога, тому що вони зосереджуються не на Богові, а на своїх релігійних практиках, на своїх молитвах. Під час Служби Божої систематично моляться „Господи, помилуй”, в індивідуальних молитвах „Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного” і т.д. Але не слухають Бога, не знають, що Він їм говорить, і тому не відповідають Йому – не доходять до рівня діалогу. І їхні молитви – це монолог, бездумне бубніння різних текстів молитви, їх ідол. Людина чинить ідолопоклонство, хоча думає, що молиться.

Мт. 6, 7: „А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство”.

Третя форма звертання: „Господи”. „Сину Давидів” вони опускають, звертаються виключно до Його божественності. В перших двох випадках вони кричали: „Змилуйся над нами!” Але таке прохання абстрактне. І тому вони подібні до хворих, які йдуть до лікаря, кажуть, що їм погано, що їх сильно болить, що їх треба лікувати, рятувати їм життя – і все: нічого іншого не говорять. Що їх болить, яка частина тіла, тощо? В такому випадку лікар сам задає питання: що тебе болить, як болить, чи довго болить і т.д. Ісус також задає питання: „Що хочете, щоб Я вам зробив?” „Нехай нам розкриються очі”. Вони розуміють свою головну проблему – сліпота. Не довколишній світ з його політичними, економічними, соціальними проблемами, не злі люди, які не хочуть їм допомогти. Ні. Проблема – сліпота. Вони показують високий духовний рівень: вони достатньо зрілі, щоб усвідомити свій гріх і свою головну проблему. І після оздоровлення вони приєднуються до учнів Ісуса. Приклад цих сліпців показує, що дуже важливо розуміти не тільки загальний свій стан – грішника в цьому світі, а також конкретну головну свою проблему в даний момент свого життєвого шляху. Отже, самопізнання, самоаналіз, іспит совісті і духовне розпізнавання.

„Заклик (Пізнай самого себе), вирізьблений на архітраві Дельфійського храму, є свідченням фундаментальної істини, яку повинен визнавати як елементарне вихідне правило кожен, хто, бажаючи відрізнятися від інших створінь, іменує себе „людиною”, тобто тим, хто „знає самого себе” [1].

Найважче аналізувати свій внутрішній стан саме духовним особам та побожним і богомільним християнам. Чому? Бо саме цій категорії людей дуже важко сприймати себе як грішників. „Шарль Пегі, великий навернений, пише: „Зустрічається неймовірне світло благодаті, що проникає до злої, а навіть зіпсованої душі. І бачиш спасенним того, хто видавався втраченим. Але ніколи ніхто не бачив просякнутим те, що вкрите лаком, щоб пропустило те, що не промокає, щоб пом’якшало те, що затверділо... Звідси походять такі численні нестачі ефективності благодаті, яка, маючи несподівані перемоги над душами найбільших грішників, часто не має впливу на так званих „порядних”. Так діється тому, що ці „порядні”, ці дорослі в євангельському сенсі не мають жодної нестачі, не були зранені, вони сильні, самодостатні, дорослі. „Вони не уявляють тієї відкритості, до якої приводить якась страшна рана, якесь незабутнє страждання, якийсь непереборний жаль, якийсь шрам, завжди погано загоєний, якась смертельна тривога, якась прихована гіркота, якась постійно маскована руїна, якась незагоєна рана. Не пропонують відкритості до благодаті, що є, по суті, гріхом. Оскільки вони не скалічені, то вже не піддаються скаліченню. Оскільки їм не бракує нічого, вони нічого й не отримують. Не можуть отримати те, що є усім. Сама Божа любов не виліковує того, хто не має ран. Самарянин підняв людину саме тому, що вона лежала долі... Отож, хто не впав, –  пише далі Пегів – ніколи не встане, а хто не був залитий потом, ніколи не буде обтертий”. Так звані порядні дорослі – непроникні для благодаті” [2] .

Самоаналіз і шукання справжніх причин проблеми є дуже важливою складовою духовного розвитку людини. І не байдуже, як людина робить самоаналіз і шукає причину своїх бід. У наших роздумах звернімося до первородного гріха, який є архетипом будь-якого людського гріха.

Бт. 2, 23: ”І промовив Адам: Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого” – до первородного гріха людина була в повній гармонії з Богом і з іншою людиною. Адам і Єва жили в любові і злагоді: Ромео і Джульєтта.

Бт. 3, 12: „А Адам відказав: Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв” – після гріха Адам втрачає гармонію з Богом і з Євою, свою провину перекладає на неї: Ромео перетворюється в Отелло. Це саме відбувається і під час сповіді: каянник, сповідаючись зі своїх провин, одночасно свідомо чи несвідомо шукає винних – я живу в недосконалому світі, повному спокусників, які мене до цього спокушують. Отже, в кінцевому результаті я не винний, я жертва.

Жінка, що дав Ти її – Єва – не причина, а наслідок. Причина  – Ти, Боже. Отже, не затримуючись на найближчій причині, а намагаючись усвідомити те, що знаходиться далі, що на перший погляд невидиме, я шукаю подальші причини – аж до остаточної, першої, за якою нема нічого. І знаходжу її: причиною всіх моїх бід є Бог як першопричина всього існуючого та моєї гріховності в тому числі.

Сучасні християни-каяники не здатні аналізувати так глибоко. Більшість людей бачать причину свого гріха лише в близьких людях: чоловік, жінка, діти, батьки. Частина спроможна перенести провину далі: соціальні проблеми в країні, політичні, економічні тощо. Якби я жив в Америці, то не мав би таких проблем, отже – не грішив би. Але дійти до Бога? – моя побожність не дозволить мені цього зробити.

Поміркуймо глибше. В сповіді я не сповідаюся зі своїх гріхів, а виливаю свої жалі на довколишній світ і людей, а кожна людина є якби тінню Бога. Говорячи просто і безпосередньо, я виливаю свій жаль перед Богом на Нього самого, прошу покращити моє життя, усунути цю ситуацію, в якій я знаходжуся, отже прошу Бога зникнути з мого життя. Прагнучи життя в Бозі, я насправді воюю з Ним, борюся за свою автономію, самодостатність, стараюся усунути Бога зі всіх сфер свого життя. Вся моя богомільність – це прагнення блудного сина розірвати всі стосунки з батьком, бути повністю вільним від усього.

Погляньмо на Таїнство Покаяння в іншій площині. Уявімо собі таку ситуацію: я їду в автомобілі. Мій гріх – це якби я зіпсував якусь деталь автомобіля. Чим більший гріх – тим більше пошкодження. Великий гріх – знищення системи гальмування. Якщо я їду з великою швидкістю, то аварія неминуча. Що таке сповідь як Таїнство, тобто як видимий знак невидимої благодаті, отже що таке сакраментальна сповідь?

Після дотримання всіх умов сповіді: визнання тяжких гріхів (тобто переступ якоїсь з десяти заповідей Божих і якоїсь Церковної), недосконалий жаль за гріхи, постанова поправи я отримую розрішення священика – відпущення гріхів. Але що означає відпущення гріхів? Чи це означає, що Бог полагодив систему гальмування автомобіля і аварії не буде, що мій автомобіль вже відремонтований? Ні, гальма далі несправні і станеться аварія. І тому Таїнство Покаяння мене не лікує. Після сповіді мої провини далі мене мучать, не дають спокою. Сама сповідь не чинить мене кращим – після сповіді я залишаюся таким, яким був до неї. Що дає мені сповідь? Сповідь змиває з мене саму провину, тобто покарання за неї, відчиняє брами неба. Але сповідь не усуває наслідків провини, не дає мені внутрішнього духовного оздоровлення, я далі знаходжуся в зіпсутому автомобілі, до того ж не сам, а з моїми рідними і близькими людьми, які зазнають на собі наслідки мого гріха: Господь довготерпеливий, і багатомилостивий, Він прощає провину та переступ, і не очистить винного, а карає провину батьків на третіх і на четвертих поколіннях” (Чис. 14, 18) .

Самий простий приклад: я ненавиджу якусь людину. Йду до сповіді, сповідаюся з моєї ненависті і отримую розрішення – прощення покарання за цю ненависть. А що далі? Чи сповідь усунула з мого серця цю ненависть? Чи я перестав ненавидіти цю людину? Ні. Ненависть далі перебуває в моєму серці і нищить мене, гріх далі перебуває в мені, і я повинен постійно сповідатися з того самого гріха, сповідь не висмоктує цю отруту з мого серця. Але ми звикли до цього – вважаємо, що це звичайний людський стан свідомості і почуттів, що це щось нормальне, і інакше не може бути. Усвідомлення гріха і сповідь не роблять мене кращим. Життя не стає легшим, мені погано, мої гріхи накопичуються, і з часом мені все гірше і гірше. Своєю богомільністю і нездатністю мислити християни часом доводять себе до внутрішньої кризової ситуації на межі самогубства. І тільки страх перед пеклом утримує їх зробити цей крок. Гамлет дуже добре описує цей стан:

 

„Чи бути, чи не бути – ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти –

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам” [3].

 

Усунути наслідки свого гріха або полагодити автомобіль – це не легка справа. Вона вимагає великого зусилля розуму, серця і волі, вимагає від людини свідомо і зріло поставитися до свого духовного життя. Рівень парафії або, як тепер кажуть, анонімного християнства, для цього недостатній. Сакраментальна сповідь і душпастирство на рівні парафії мають свої обмеження. Для цього необхідно проводити душпастирство на глибшому рівні. А це можливо лише в малих спільнотах, де контакт зі священиком набагато ближчий і постійний – не обмежується недільним богослужінням і сповіддю. Лише в малих спільнотах християни спроможні відчувати і переживати спільнотний вимір віри, спроможні стати на шлях усвідомлення своєї гріховності і сприймати Боже Слово не тільки як навчаюче і повчаюче, а також як зціляюче – і то на всіх рівнях: духовному, психічному і фізичному. Лише в малій спільноті християнин може прийняти Боже Слово глибоко в своє серце, усвідомити себе як грішника і витягнути на яв перед усією спільнотою свої рани і болі. І тому древня Церква називала це сповіддю, хоч це не була сакраментальна сповідь, але вона мала велику силу внутрішнього оздоровлення. І це справжній процес зцілення або лагодження автомобіля.

Сліпці спочатку крикнули, потім ще більше кричали, і в кінці кажуть. Отже:

Крикнули – ще більше кричали – кажуть.

Людина кричить тоді, коли страждає, коли її болить, коли вона щось втрачає. Її крик – це крик або волання про порятунок, або домагання чогось, змушення інших щось для неї робити. В такому психічному стані людина ставить себе саму в центрі свого світогляду, весь світ повинен крутитися довкола мене, довкола моїх болів і проблем, довкола моїх криз і депресій. Усе довкілля – як люди, так і сам Бог – повинно мені допомагати, робити те, що я хочу. Крик – це знак егоцентризму, зацикленні на собі. Весь світ стає ворожим, я живу в джунглях, де мене ніхто не любить, змушений різними формами насилля боротися за своє місце у цьому світі. Той, хто кричить, опанований своїми болями і емоціями. Він неспроможний глянути в очі правді, об’єктивно оцінити світ духовний і психічний стан, свою внутрішню ситуацію і свої справжні проблеми. Він опанований ситуацією. Йому необхідно вийти з цієї ситуації, подивитися на неї зі сторони, скинути окуляри своїх невпорядкованих схильностей. Отже зі стану крикливості необхідно переходити до внутрішнього заспокоєння, до спокійної розмови. Крик – це монолог, спокійна розмова – це діалог.

Стосунки між слуханням і говорінням не є однозначними. Вони можуть бути гармонічними стосунками – коли слухання допомагає мовленню, а можуть породжувати протиріччя – той, хто багато говорить, не вміє слухати, не вміє провадити діалог. Людина має один писок і два вуха. Вже це означає, що слухання є важливішим, і йому слід приділяти більше уваги, ніж говорінню. Отже, в молитві треба більше слухати, ніж говорити. В сьогоднішньому світі все навпаки: людину вчать користуватися своїм писком, а не вухами. Мистецтво говорити, проповідництво, риторика, декламування, рецитування – на ці теми написані сотні книжок, а що з мистецтвом слухання? Цього вчаться напевно тільки психотерапевти.

Щоб правильно говорити, необхідно спочатку правильно слухати. Сліпці почули щось про Ісуса і тепер починають кричати. Але цього недостатньо. Треба чути не тільки те, що інші говорять про Ісуса, а вміти почути самого Ісуса – знання про Бога повинно трансформуватися в безпосереднє знання самого Бога. Тобто, богослов’я як розмова про Бога повинно в нашому особистому житті перетворюватися в богослов’я як розмову з самим Богом. Момент духовної зрілості починається тоді, коли людина перестає пакувати свої мозки філософією і богослов’ям, і починає розмову з живим Богом, а не з побожними книжками.

Слух, мова і зір. Завдяки зору і слухові людина отримує інформацію з довколишнього світу, завдяки мові відповідає, реагує на отриману інформацію. І від функціонування цих органів відчуття залежить якість існування людини – фізична, психічна і духовна. Але органи відчуття без розумових і духовних здатностей людини – лише зовнішній мертвий інструмент, як складна комп’ютерна техніка без програмного забезпечення, як хардвеа без софтвеа.

Подивімося на Рис. 8.: серединазустріч з Ісусомособа.

Рис.  14 .  І. LECTIO. Мт. 20, 29-34. 2. Філологічний аналіз. 3. структури: серединаособа

 

Ми вже розглянули форми звертання в Матея. Порівняймо їх з паралельними текстами.

Лука:

       1. Ісусе, Сину Давидів.

       2.            Сину Давидів.

       3. Господи.

Перша форма звертання: Ісусе, Сину Давидів.

Ісус – ім’я людини, таке, які і кожне людське ім’я. Сліпий звертається до звичайної людини.

Друга форма звертання: Сину Давидів.

З роду Давида вийде Месія. Сліпий переконаний, що Ісус – саме той, кого народ очікує. Але народ очікує Месію як політичного лідера, а не як чудотворця і тавматурга.

Третя форма звертання: Господи.

Це звертання таке саме, як і в Матея. Про це ми вже говорили.

Марко :

       1. Ісусе, Сину Давидів.

       2.            Сину Давидів.

       3. Учителю.

Перші дві форми звертання такі ж, як і в Луки.

Третя форма звертання: Учителю ( ῥαββουνι).

 Рис.  15 . РИТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ Мк. 10, 46-52

 
 
  Рис.  16 . РИТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ Лк. 18, 35-43

 

В Новому Завіті цей термін присутній лише два рази. Крім сліпого, до Ісуса так звертається лише Марія один раз: Ісус мовить до неї: Маріє! А вона обернулася та по-єврейському каже Йому: Раббуні! (ρ αββουνι ) цебто: Учителю (διδάσκαλε) мій! (Ів. 20, 16) . Учні, книжники, фарисеї і простий народ звертаються до Нього: Учителю (διδάσκαλε). Лише під час Преображення Петро звертається до Нього:  ρ αβί.

Мр. 9, 5: „ І озвався Петро та й сказав до Ісуса: Учителю (ραβί), добре бути нам тут! Поставмо ж собі три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі...” .

διδάσκαλος учитель у звичайному розумінні. Грецьке дієслово учити походить саме з цього кореня.

ρ αβί , ραββί , ραββουνι – єврейські слова, які, згідно з традицією Сходу, означали набагато більше, ніж просте слово учитель.

Лише євангеліст Марко подає ім’я сліпого, а також ім’я його батька: Вартимей, син Тимеїв.

Прип. 1, 8: „Послухай, мій сину, напучення батька свого”;

Прип. 1, 10: „Мій сину”;

Прип. 4, 1: „Послухайте, діти, напучення батькового, і прислухайтеся, щоб навчитися розуму”.

У традиції Сходу учень називав свого учителя батьком, і навпаки – учитель називав свого учня сином: але не по тілі, а по духу. Вартимей, син Тимеїв по тілу, стає сином Ісуса по духу, Його учнем і послідовником. Отже, вираз Учителю-ῥ αββουνι означає: духовний батьку. Духовний батько – той, хто дає свого духа, відкриває духовні очі, дає духовне життя. Отже, Марко наголошує на духовному синівстві: Вартимей признає в Ісусі свого духовного батька, так само як і Марія. Звернімо увагу на поставу Марії після воскресіння Ісуса і на поставу учнів, які йдуть до Емаусу. У випадку Марії Ісусові достатньо сказати одне слово: Маріє, і вона Його розпізнає. У випадку учнів процес розпізнавання був довгим. Чому? Справа у слуханні. Учні слухають Ісуса лише тілесними вухами, Марія слухає Його усіма фібрами своєї душі. Так людина повинна слухати Бога. На Рис. 17. показано, як повинен слухати духовний керівник. Таке слухання повинна розвивати в собі кожна людина, що прагне глибокої єдності з Богом.

 

 

Рис.  17 . СЛУХАННЯ

 

    


[1] Іван-Павло ІІ, FIDES ET RATIO, 1, Львів 2000.

[2] Дайчер Т., Роздуми про віру, Львів 1997, ст. 39.

[3] Шекспір В., Гамлет, принц датський. Твори в шести томах, Т. 5, Київ 1986, ст. 54.